«Я тебе подолаю, Лето. Подолаю заради себе самого, не заради Хві, лише заради себе».
Його почало охоплювати почуття очищення. Схоже на те, що він пережив уночі, коли подумки готувався до підйому. Сіона почула, що він не спить. Почала розмовляти з ним, у найменших подробицях розповівши про свій відчайдушний біг через Заборонений Ліс і клятву на краю річки.
— А тепер я поклялася, що командуватиму його Рибомовками, — сказала вона. — Я дотримаю слова, але сподіваюся, що станеться не так, як він хоче.
— А чого ж він хоче? — спитав Айдаго.
— Він має багато мотивів, а я не всі їх бачу. Хто міг би його зрозуміти? Знаю лише те, що ніколи йому не прощу.
Цей спогад повернув Айдаго до відчуття каменю Стіни біля його щоки. На легенькому вітерці піт висох, і він відчув холод. Але знайшов свій центр.
«Ніколи не прощу».
Айдаго відчував духи всіх його інших «я», гхол, що загинули на службі Лето. Чи міг він повірити підозрам Сіони? Так. Лето був спроможним убити власним тілом, власними руками. Чутка, яку переповіла Сіона, за відчуттями була правдивою. І Сіона теж Атрідка. Лето став чимось іншим… уже не Атрідом, навіть не людиною. Став не стільки живою істотою, скільки брутальним явищем природи, непрозорим і непроникним, усі його переживання були запечатаними всередині нього. І Сіона йому протистояла. Справжні Атріди відвернулися від нього.
«Як і я».
Брутальне явище природи, більш нічого. Як ця Стіна.
Права рука Айдаго навпомацки просунулася вгору й знайшла виступ з гострим краєм. Він нічого не відчував над виступом і намагався згадати широку щілину в цьому місці схеми. Не міг повірити, що дістався вершини… ще ні. Гострий край різав йому пальці, коли він переніс на них свою вагу. Підняв до цього рівня ліву руку, знайшов точку опори й повільно підтягся вгору. Очі сягнули рівня рук. Дивився на плаский простір, що тягнувся під блакитним небом. Поверхню, за яку вхопилися його руки, покривали давні погодні тріщини. Він мацав по ній пальцями, одна рука за іншою, шукаючи тріщин, підтягаючи вгору груди… пояс… стегна. Перекотився, звиваючись і відповзаючи, аж доки Стіна не зосталася далеко позаду. Лише тоді встав і сказав собі те, про що звітували чуття.
Вершина. Йому не знадобилися ні гаки, ні молоток.
Знизу долинув слабкий звук. Овації?
Він повернувся до краю і глянув долу, махнувши їм. Так, вони аплодували. Він відвернувся і рушив до центру дороги, дозволивши піднесенню заспокоїти тремтіння все ще напружених м’язів, пом’якшити біль рамен. Поволі зробив повне коло, досліджуючи вершину, давши своїй пам’яті врешті оцінити висоту цього підйому.
Дев’ятсот метрів… щонайменше.
Його зацікавила Королівська Дорога. Вона відрізнялася від тієї, яку він бачив, добираючись до Онна. Широка… щонайменше п’ятсот метрів завширшки. Дорожнє полотно було рівномірною сірою гладдю, сторони якої приблизно на сто метрів відступали від країв Стіни. Кам’яні колони в людський зріст заввишки позначали узбіччя дороги, тягнучись наче дозорці вздовж шляху, що його мав використати Лето.
Айдаго підійшов до протилежної сторони Стіни, навпроти Сар’єру, і глянув униз. Далеко в глибині стрімка зелена течія річки пінисто билася об опорні камені. Глянув праворуч. Звідти прибуде Лето. Дорога й Стіна некруто повертали вправо, крива починалася метрів за триста від місця, де стояв Айдаго. Дункан повернувся на дорогу та пішов уздовж її узбіччя, слідом за кривою повороту, аж доки вона не вивернулася літерою «S» і не звузилася, полого спускаючись униз. Тут він зупинився та глянув на місце, що йому відкрилося. У його думках з’явився і почав набувати форм новий план.
Після трьох кілометрів пологого спуску дорожнє полотно звужувалося та перетинало річкову долину, вливаючись у міст, ельфійські ферми якого з цієї відстані здавалися нематеріальними й іграшковими. Айдаго згадав подібний міст дорогою до Онна, відчуття надійної тверді під ногами. Довіряв своїй пам’яті, думаючи про мости як воєначальник, змушений вважати їх переходами або пастками.
Перейшовши вліво, глянув униз і назовні, на іншу високу Стіну за далеким кріпленням ельфійського мосту. Дорога тяглася далі, легко повертаючи, аж доки не ставала лінією, що бігла просто на північ. Отже, були дві Стіни й річка між ними. Річка текла в рукотворній прірві, її вологі випари обмежувалися Стінами та спрямовувалися з вітром на північ, тоді як сама річка текла на південь.
Айдаго тим часом проігнорував річку. Була там, де була, і завтра теж там буде. Зосередив увагу на мості, дозволивши своєму військовому вишколу дослідити його. Кивнув сам собі, тоді обернувся і рушив туди, звідки прийшов, на ходу змотуючи з рамен легку линву.