Лише побачивши, як линва змією повзе вниз, Нейла відчула оргазм.
* * *
Що я виключаю? Міщанське захоплення мирною консервацією минулого. Це сила, що в’яже, утримує людство у вразливій єдності, попри ілюзорний поділ на просторові частки. Якщо я зумію знайти розпорошені фрагменти, інші також це зуміють. Зібравшись разом, можете зазнати спільної катастрофи. Разом можете бути знищені. Таким чином я показую страшну небезпеку ковзкої безпристрасної посередності, руху без амбіцій чи цілей. Я показую вам, що так можуть чинити цілі цивілізації. Даю вам еони життя, яке плавно просувається до смерті, без метушні та хвилювань, навіть не питаючи «чому?» Показую вам фальшиве щастя і тінь катастрофи, званої Лето, Богом-Імператором. Чи пізнáєте ви, що таке справжнє щастя?
Трохи подрімавши вночі, Лето вже не спав, коли Монео на світанку вийшов із гостьового дому. Королівський Повіз стояв у центрі трикутного подвір’я. Покривало повозу було налаштоване на непрозорість ззовні й приховувало свого пасажира, також захищаючи його від вологи. Лето чув легенький шум вентиляторів, що перемішували повітря, висушуючи його.
Монео човгав ногами по бруківці, наближаючись до повозу. Світанок забарвив оранжевим дах гостьового дому над головою мажордома.
Лето відкрив покривало повозу, коли Монео зупинився перед ним. У повітрі здіймався гнилий дріжджовий запах, принесена вітром волога була неприємною.
— Ми повинні дістатися Туоно близько полудня, — сказав Монео. — Я хотів би, щоб ви дозволили мені використати ’топтери для охорони неба.
— Я не хочу ’топтерів, — заперечив Лето. — Можемо спуститися в Туоно на силових підвісках і линвах.
Лето з цікавістю придивлявся до пластичних образів, викликаних цим коротким обміном фразами. Монео ніколи не любив піших подорожей. Його бунтівнича юність залишила йому підозріливість до всього, чого він не міг побачити й наліпити йому мітку. Він зоставався масою прихованих суджень.
— Ви ж знаєте, що ’топтери потрібні мені не для транспорту, — промовив Монео. — Я хотів би їх лише для охорони…
— Так, Монео.
Монео глянув повз Лето на відкритий бік подвір’я, звідки видно було каньйон річки. Світанок посріблив імлу, що здіймалася з глибин. Він подумав про те, яким бездонним був цей каньйон… тіло переверталося б і переверталося, падаючи. Учора ввечері Монео не наважився підійти до краю каньйону й заглянути туди. Це провалля було як… як спокуса.
Із силою проникливості, що завжди сповнювала Монео таким благоговінням, Лето сказав:
— Кожна спокуса приховує в собі урок, Монео.
Не кажучи й слова, Монео обернувся і подивився Лето просто в очі.
— Глянь на урок мого життя, Монео.
— Владико? — Це був тільки шепіт.
— Мене спокушають спершу злом, тоді добром. Кожну спокусу модельовано з надзвичайною увагою до моєї вразливості. Скажи, Монео, якщо я виберу добро, чи робить це мене добрим?
— Звичайно, що робить, Владико.
— Можливо, ти ніколи не втратиш звички засуджувати, — сказав Лето.
Монео знову відвів від нього очі й утупився у край прірви. Лето перекотив своє тіло, аби глянути туди ж, куди й Монео. Уздовж берега каньйону посаджено карликові сосни. На вологій хвої висіли краплі роси, кожна з яких посилала Лето обіцянку болю. Він мріяв щільно закрити покривало повозу, але в цих самоцвітах була безпосередність, приваблива для його пам’ятей, навіть якщо тіло намагалося їх уникати. Ця протиборча синхронність погрожувала залити його сум’яттям.
— Я просто не люблю ходити пішки, — сказав Монео.
— Таким був фрименський звичай, — промовив Лето.
Монео зітхнув.
— Усі інші будуть готові за кілька хвилин. Хві саме снідала, коли я виходив.
Лето не відповів. Його думки загубилися в спогадах ночі, яка тільки-но минула, і тисяч інших, що юрмилися в його минулих, — хмари й зорі, дощі та відкрита чорнота, всипана блискучими пластівцями із розкришеного космосу, всесвіт ночей, надмір яких здавався йому таким самим непомірним, як число ударів його серця.
— Де ваші вартівниці? — зненацька спитав Монео.
— Я відіслав їх поїсти.
— Мені не подобається, що вони залишили вас без охорони!
Кристалічний звук голосу Монео дзвенів у спогадах Лето, промовляючи речі, які неможливо висловити словами. Монео боявся світу, де не було б Бога-Імператора. Волів би померти, ніж побачити такий світ.
— Що сьогодні станеться? — запитав Монео.
Це було питання, скероване не до Бога-Імператора, а до пророка.