Вислизаючи з повозу, він побачив криву шаблю річки, дугу зі срібними краями, покриту миготливою строкатістю тіней, жорстоке вістря ріки, вигострене Вічністю, готове прийняте його у свою муку.
«Не можу ні плакати, ні навіть кричати, — подумав він. — Сльози більше неможливі. Вони — вода. За мить я матиму вдосталь води. Можу тільки стогнати від туги. Я сам, самотніший, ніж будь-коли раніше».
Його велике ребристе тіло вигнулося, падаючи, обертаючись довкола своєї осі, аж доки його посилений зір не вихопив Сіону, що стояла на краю мосту.
«Тепер ти дізнаєшся!» — подумав він.
Тіло далі оберталося. Він дивився, як наближається річка. Вода була сном, населеним проблисками риб, які роздмухали древній спогад про учту біля гранітного басейну — рожева плоть дражнила його голод.
«Я приєднаюся до тебе, Хві, на учті богів!»
Бульбашки, лопаючи, оточували його й завдавали смертної муки. Вода, люта водна течія охопила його з усіх боків. Він відчував, як скрегоче об каміння, вириваючись угору, рухаючись уздовж каскаду водоспадів, його тіло вигиналося в пароксизмі мимовільних обертових судом. Стіна каньйону, мокра й чорна, промчала перед його несамовитим поглядом. Подерте шмаття того, що було його шкірою, з вибухами його покидало, срібний дощ довкола вистрілював у річку, кільце сліпучого руху, ламкі цехіни — блискуча луска піщаної форелі відходила від нього, щоб почати власне колоніальне життя.
Смертна мука тривала далі. Лето дивувався, що зберігає притомність, що має тіло, спроможне відчувати.
Ним керував інстинкт. Він ухопився за скелю, довкола якої плив потік, відчув, як учеплений палець відривається від його долоні, перш ніж він устиг розтиснути стиск. Це відчуття було лише незначною ноткою в симфонії його болю.
Течія річки повернула ліворуч, довкола скелі, що виступала з прірви, і, наче кажучи, що з неї досить Лето, викинула його на піщану прибережну мілину. Якийсь час він там лежав, а забарвлена синім есенція прянощів стікала рікою вниз. Його підштовхнула агонія, тіло черва зрушилося, вибираючись із води. Уся його фореляча оболонка зникла, і він відчував кожен дотик дедалі сильніше, втрачене чуття повернулося, коли воно могло принести лише біль. Він не бачив свого тіла, але відчував, як те, що мало бути червом, звивається і виповзає з води. Глянув угору очима, що бачили все в язичках полум’я, форми яких змінювалися з власної волі. Нарешті розпізнав це місце. Річка винесла його до повороту, де вона назавжди покидала Сар’єр. Позаду нього лежало Туоно, а всього за кілька кроків від бар’єрної Стіни — те, що зосталося від січі Табр, королівства Стілґара, місця, де Лето сховав усі свої прянощі.
Випускаючи сині видихи, його розтерзане тіло з шумом тяглося вздовж кам’янистого пляжу, залишаючи синій слід на розбитих валунах, аж до вологої нори, що могла бути частиною первісної січі. Тепер це була лише неглибока печера, з внутрішнього кінця заблокована зваленим каменем. Його ніздрі відчули запах мокрого мулу й чистої есенції прянощів.
Звуки вторглися в його муку. Він обернувся в заглибині печери й побачив линву, що звисала біля входу. Линвою з’їхала якась постать. Він розпізнав Нейлу. Вона опустилася на камені та сіла навпочіпки, у тінях дивлячись на нього. Полум’я, що було зором Лето, розступилося, показавши іншу постать, яка спустилася линвою: Сіона. Вони з Нейлою кинулися в його бік і зупинилися, поглядаючи на нього. Спустилася третя постать: Айдаго. Він рухався з шаленою люттю, метнувся до Нейли, вигукуючи:
— Навіщо ти її вбила? Ти не мала вбивати Хві!
Нейла відштовхнула його плавним і легким, майже байдужим помахом лівої руки. Підбігла ближче до каменів, стала навкарачки й заглянула до Лето.
— Владико? Ви живі?
Айдаго був уже позаду неї, витягаючи з кобури лазеростріл. Здивована Нейла обернулася, а він тим часом прицілився і потягнув за курок. На маківці голови Нейли спалахнуло полум’я, поширилося вниз. Розділило її, шматки розсипалися нарізно. Загорівся однострій, а крис-ніж випав і на друзки розбився об каміння. Айдаго не бачив цього. На його обличчі з’явилася гримаса безумства. Палив і палив шматки Нейли, аж доки заряд лазеростріла не вичерпався. Вогненна дуга зникла. Серед розжарених каменів зосталися лише мокрі шматки тіла та одягу, з яких здіймався димок.
Це була мить, якої чекала Сіона. Підбігла до Айдаго й вирвала з його рук уже непотрібний лазеростріл. Він повернувся до неї, а вона напружилася, готова підпорядкувати його собі. Та шал уже розвіявся.
— Навіщо? — прошепотів він.
— Це вже сталося, — відповіла вона.