Вони обернулися і глянули в тінисту печеру Лето.
Лето не міг навіть уявити, що вони побачили. Знав, що його шкіра-оболонка зникла. Натомість відкрилася якась поверхня, усіяна проколами форелячих війок. Що ж до решти, він міг лише відповісти поглядом на погляди двох постатей зі світу, поораного смутком. Крізь полум’я видіння побачив Сіону як демоницю. У думках з’явилося ім’я демониці, і він промовив його голосом, підсиленим печерою і значно гучнішим, ніж сподівався:
— Ганмія!
— Що? — Вона на крок підступила до нього.
Айдаго затулив долонями обличчя.
— Глянь, що ти зробила з бідним Дунканом, — сказав Лето.
— Знайде собі інших коханих. — Як бездушно це прозвучало, наче луна його власної гнівної юності.
— Ти не знаєш, що значить кохати, — промовив він. — Ти хоч колись щось віддала? — Він міг лише заламати руки, тобто те, що було раніше його руками. — Підземні боги! Що я віддав!
Вона підступила ще ближче, потяглася до нього рукою, тоді відсахнулася.
— Я справжній, Сіоно. Глянь на мене. Я існую. Можеш мене торкнутися, якщо відважишся. Простягни руку. Ану ж!
Сіона повільно потяглася до того, що було його переднім сегментом, місця, в якому вона спала в Сар’єрі. Коли відвела руку, на ній зосталися сині сліди.
— Ти торкнулася мене й відчула моє тіло, — сказав він. — Хіба ж це не диво з див, понад усе в нашому світі?
Вона кинулася назад.
— Ні! Не відвертайся від мене! Глянь на те, чого ти торкнулася, Сіоно. Як ти можеш торкнутися мене, але не можеш торкнутися себе самої?
Вона стрімко відвернулася від нього.
— У цьому різниця між нами, — промовив він. — Ти — це втілений Бог. Тебе облягає найвище чудо цього світу, а ти не хочеш ні торкнутися його, ні побачити, ні відчути, ні повірити в це.
Тоді свідомість Лето помандрувала до оточеного ніччю місця, де, як йому здалося, він почув звуки металевих комах із його прихованих принтерів, що заклацали у своєму неосвітленому приміщенні. У цьому приміщенні було цілковито відсутнє випромінювання, це була іксіанська не-річ, що робило його місцем неспокою і духовного відчуження, бо воно не мало зв’язку з рештою Всесвіту.
Але матиме цей зв’язок.
Тут він відчув, що його іксіанські принтери запрацювали, що вони без спеціальної команди реєструють його думки.
«Пам’ятайте, що я зробив! Пам’ятайте мене! Я здобуду виправдання!»
Полум’я видіння розступилося, показуючи Айдаго там, де раніше стояла Сіона. Десь за Айдаго, на краю його поля зору, промайнув якийсь жест… ах так: це Сіона махнула рукою, наказуючи комусь на вершині бар’єрної Стіни.
— Ти ще живий? — спитав Айдаго.
Голос Лето задихано просвистів:
— Дозволь їм розбігтися, Дункане. Нехай тікають і ховаються, де забажають, у тому світі, який виберуть.
— Та будь ти проклятий! Про що ти кажеш? Я б радше дозволив їй жити з тобою!
— Дозволив? Я нікому нічого не дозволив.
— Чому ти дозволив Хві померти? — простогнав Айдаго. — Ми не знали, що вона була там з тобою.
Голова Айдаго впала на груди.
— Отримаєш компенсацію, — прохрипів Лето. — Мої Рибомовки оберуть тебе, а не Сіону. Будь із нею добрим, Дункане. Вона щось більше, ніж Атріди, і містить у собі зерно вашого виживання.
Лето повернувся до своїх пам’ятей. Вони перетворилися на легкоплинні міфи, що ледь трималися всередині його свідомості. Він відчув, що може провалитися у час, який сам собою змінював минуле. Пролунали якісь звуки, і Лето намагався витлумачити їх. Хтось вибирається на камені? Полум’я розступилося, показавши Сіону поруч із Айдаго. Стояли, тримаючись за руки, як двійко дітей, що заспокоюють одне одного, перш ніж вирушити в незнане місце.
— Як він може ще жити так? — прошепотіла Сіона.
Лето почекав, щоб з’явилися сили для відповіді.
— Мені допомагає Хві, — сказав він. — Ми побули трохи разом. Нас поєднували більше наші сильні сторони, ніж слабкі.
— І глянь, що це тобі дало! — глузливо вигукнула Сіона.
— Так, і моліться, щоб і ви отримали те саме, — прохрипів він. — Можливо, прянощі дадуть вам час.
— Де твої прянощі? — запитала вона.
— Глибоко під січчю Табр, — відповів він. — Дункан знайде їх. Ти знаєш це місце, Дункане. Тепер воно називається Табур. Контури ще збереглися.
— Навіщо ти це зробив? — прошепотів Айдаго.
— Це мій дар, — відповів Лето. — Ніхто не знайде потомків Сіони. Оракул не зможе її побачити.
— Що? — в унісон промовили вони, схилившись, аби розібрати його дедалі слабший голос.
— Я даю вам новий час без паралелей, — сказав він. — Усі лінії розходяться. На його кривих не буде точок перетину. Я даю вам Золотий Шлях. Це мій дар. У вас ніколи не буде таких перетинів, які ви мали колись.