— Я інша, та все ще така, яким був він, — сказала Сіона.
— Ці предки, усі вони… — прошепотів Айдаго.
— Є внутрішній натовп, але я тихо ходжу між ними, і вони мене не бачать. Старі образи зникли, залишається тільки есенція, щоб освітлювати його Золотий Шлях.
Вона обернулася і взяла холодну руку Айдаго у свою. Обережно вивела його з печери на світло, де запрошувала піднятися линва, що звисала з вершини бар’єрної Стіни. Там їх чекали перелякані музейні фримени.
«Жалюгідний матеріал для творення нового світу, — подумала вона, — але їм доведеться послужити. Айдаго вимагатиме ніжної спокуси, опіки, в якій може з’явитися й любов».
Глянувши на ріку, туди, де потік виривався з рукотворної ущелини, щоб розпорошитися між зеленими землями, вона побачила, що південний вітер жене до них темні хмари.
Айдаго звільнив свою руку з її руки, але здавався спокійнішим.
— Погодний контроль дедалі нестабільніший, — сказав він. — Монео думав, що це робота Гільдії.
— Мій батько рідко помилявся щодо таких речей, — погодилася вона. — Мусиш до цього придивитися.
Айдаго раптом згадав сріблясті обриси форелей, що вистрілювали з тіла Лето в річку.
— Я чула Хробака, — сказала Сіона. — Рибомовки підуть за тобою, не за мною.
Айдаго знову відчув спокусу Сіайноку.
— Побачимо, — промовив він. Обернувся і глянув на Сіону. — Що Лето мав на увазі, кажучи, що іксіани не можуть творити арафель?
— Ти не прочитав усіх журналів, — відповіла вона. — Покажу тобі, коли повернемося до Туоно.
— Але що це означає — арафель?
— Це хмара-темрява святого суду. Це зі старої легенди. Знайдеш це все в журналах.
Витяг із таємного резюме Хаді Бенотто щодо знахідок у Дар-ес-Баляті
Далі наведено звіт меншості. Ми, безперечно, підпорядкуємося рішенню більшості стосовно дбайливого перегляду, редагування та цензурування журналів із Дар-ес-Балята, але наші аргументи мусять бути вислухані. Ми розпізнали інтерес Святої Церкви в цьому питанні, політична небезпека теж не уникла нашої уваги. Поділяємо з Церквою прагнення, щоб Ракіс та Свята Резервація Розділеного Бога не стали «атракціоном для витрішкуватих туристів».
Усе-таки тепер, коли всі журнали в наших руках, їх перекладено й підтверджено їхню автентичність, чітко видно Атрідівський План. Як жінка, навчена в Бене Ґессерит розуміти шляхи наших предків, я маю природне прагнення поділитися схемою, яку ми виявили і яка є чимось більшим, ніж перехід від Дюни до Арракіса, від Арракіса до Дюни, а тоді до Ракіса.
Слід служити інтересам історії та науки. Журнали проливають нове цінне світло на корпус особистих спогадів і життєписів із Днів Дункана та Вартівничої Біблії. Не можемо випустити з уваги відомі присяги: «На тисячу синів Айдаго!» і «На дев’ять дочок Сіони!» З огляду на знайдені журнали, набуває нового значення тривкий Культ Сестри Ченоа. Безперечно, церковна характеристика Нейли як Юди вимагає ретельного перегляду.
Ми, Меншість, мусимо нагадати політичним цензорам, що вбогі піщані черви в їхній Ракіанській Резервації не можуть служити альтернативою навігаційним машинам іксіан, а також що незначні кількості контрольованого Церквою меланжу не становлять жодної справжньої торговельної загрози для контейнерів тлейлаксу. Ні! Ми твердимо, що міфи, Усна історія, Вартівнича Біблія, а навіть Святі книги розділеного Бога необхідно звірити з Дар-ес-Балятськими журналами. Кожне історичне відсилання до Розсіяння та Голодних Часів слід виокремити й дослідити наново! Чого ми боїмося? Жодна іксіанська машина неспроможна зробити те, що зробили ми, потомки Дункана Айдаго та Сіони. Скільки Всесвітів ми заселили? Годі й полічити. Ніхто не знає. Чи боїться Церква випадкового пророка? Знаємо, що провидці не можуть нас побачити чи провістити наші рішення. Смерть не може вразити все людство. Чи ми, Меншість, повинні приєднатися до наших товаришів у Розсіянні, перш ніж зможемо бути почутими? Чи мусимо покинути первісне ядро людства неуцтву та непоінформованості? Якщо Більшість прожене нас, то знайте, що ніхто нас більше не знайде!
Ми не хочемо йти звідси. Тут нас затримують перлини в піску. Ми захоплюємося використанням Церквою цих перлин як «сонця розуміння». Безперечно, жодна мисляча людина не може уникнути в цьому сенсі одкровення журналів. Гадано швидкоплинні, але життєво важливі археологічні досягнення мусять дочекатися свого часу! Подібно до того, як примітивна машина, за допомогою якої Лето сховав свої журнали, може дати нам бодай відомості про еволюцію наших машин, древня свідомість мусить мати можливість промовити до нас. З нашого боку було б злочином як перед історичною точністю, так і перед наукою облишити спроби зв’язатися з цими «перлинами свідомості», про які йдеться в журналах. Чи Лето ІІ загубився у своєму нескінченному сні, чи він може бути розбудженим у наш час, перейти до повної свідомості як сховище історичної точності? Як може Свята Церква боятися правди?