«Я гхола», — сказав він собі.
Це шокувало, але він мусив у це повірити. Виявити, що ти живий, коли знаєш, що помер, — достатній доказ. Тлейлаксу забрали клітини його мертвого тіла і в одному з аксолотлевих контейнерів виростили зав’язь. Та зав’язь стала його тілом у процесі, через який він спершу почувався чужаком у власній плоті.
Глянув униз, на тіло. Був одягнений у темно-коричневі штани й куртку з груботканої кусючої тканини. Стопи захищали сандалі. Як не рахувати тіла, це й усе, що йому дали. Скупість, яка свідчила про справжній характер тлейлаксу.
У кімнаті не було меблів. Його впустили крізь єдині двері без жодної клямки всередині. Він глянув угору на стелю, озирнувся довкола, роздивляючись стіни та підлогу. Попри цілковито одноманітний характер цього приміщення, він відчував, що за ним стежать.
— По тебе прийдуть жінки Імператорської Варти, — сказали вони й пішли, обмінюючись лукавими посмішками.
Жінки Імператорської Варти?
Тлейлаксанський супровід по-садистськи насолоджувався, демонструючи здібності у зміні подоби. Він не знав, у яку форму за хвилину переллється пластичний потік їхньої плоті.
Кляті лицепляси!
Звичайно, вони знали про нього все, знали, яку огиду викликають у нього Змінювачі Подоби.
У чому він міг бути впевненим, якщо це справа рук лицеплясів? Дуже мало в чому. У що зі сказаного ними можна повірити?
«Моє ім’я. Я знаю своє ім’я».
А ще він мав власну пам’ять. Вони через шок повернули йому особистість. Припускалося, що гхоли неспроможні відновити первісну особистість. Але тлейлаксу зробили це, і він мусив повірити, бо розумів, як це сталося.
Він знав, що спочатку був повністю сформованим гхолою, дорослим тілом без імені та пам’яті, палімпсестом, на якому тлейлаксу могли писати майже все, що хотіли.
— Ти Гхола, — сказали вони йому. Довгий час це було його єдиним іменем. Гхолу сприймали як піддатливе дитя і формували в нього рефлекс убити конкретного чоловіка — чоловіка, надзвичайно схожого на справжнього Пола Муад’Діба, якому він служив і якого обожнював. Через ту схожість Айдаго тепер підозрював, що то міг бути інший гхола. Але якщо це так, то де вони дістали оригінальні клітини?
Щось у клітинах Айдаго збунтувалося проти вбивства Атріда. Він стояв із ножем у руці, а зв’язаний псевдо-Пол дивився на нього з гнівним страхом.
Спогади прошили його свідомість. Він пам’ятав гхолу й пам’ятав Дункана Айдаго.
«Я Дункан Айдаго, мечник Атрідів».
Він чіплявся за цей спогад, стоячи в жовтій кімнаті.
«Я помер, захищаючи Пола та його матір у печерній січі під пісками Дюни. Я повернувся на цю планету, але Дюни вже немає. Тепер це лише Арракіс».
Він прочитав обрізану історію, якою забезпечили його тлейлаксу, але не повірив їй. Понад тридцять п’ять століть? Хто повірить, що його тіло проіснувало стільки часу? Хоча… з тлейлаксу це можливо. Він мусив вірити власним чуттям.
— Вас було багато, — казали його інструктори.
— Скільки?
— Про це тебе проінформує Владика Лето.
«Владика Лето?»
Як свідчила тлейлаксанська історія, цим Владикою Лето був Лето ІІ, онук того Лето, якому Айдаго служив із фанатичною відданістю. Але цей другий Лето (за тією історією) став чимось… чимось таким дивним, що Айдаго втратив надію збагнути цю трансформацію.
Як людина може повільно перетворюватися на піщаного хробака? Невже якась мисляча істота могла жити понад три тисячі літ? Навіть найбільш дикі дози геріатричних прянощів не забезпечили б такої тривалості життя.
«Лето ІІ, Бог-Імператор?»
Цій тлейлаксанській історії годі було повірити!
Айдаго пам’ятав дивну дитину, а точніше близнят — Лето й Ганіму, дітей Пола і Чані, яка померла під час пологів. За тлейлаксанською історією, Ганіма померла, проживши життя відносно нормальної тривалості, але Бог-Імператор Лето жив, жив і жив…
— Він тиран, — казали інструктори Айдаго. — Він наказав нам виготовляти тебе в аксолотлевих контейнерах і посилати йому на службу. Ми не знаємо, що сталося з твоїми попередниками.
«І ось я тут».
Айдаго ще раз дозволив своїм очам пробігтися по одноманітних стінах і підлозі.
У його свідомість увірвався тихий звук голосів. Він глянув на двері. Голоси були приглушені, але щонайменше один із них здавався жіночим.
«Жінки Імператорської Варти?»
Двері на безшумних завісах розчинилися всередину. Ввійшли дві жінки. Першим привернуло увагу те, що одна з них була закрита маскою, безформним каптуром із чорної світлопоглинальної тканини. Він знав, що вона ясно бачить його крізь маску, але саму її неможливо роздивитися навіть із використанням найвитонченіших приладів стеження. Каптур сповіщав, що іксіани чи їхні спадкоємці досі працюють в Імперії. Обидві жінки мали на собі однострої-комбінезони темно-синього кольору, з Атрідівським яструбом червоного плетива на грудях.