— Я був ним.
— Отже, ти читав про найперші контакти з Ракшасами?
— Я читав звіти тих днів, коли їх було приборкано…
— Тоді ти знаєш, що вони аборигени цієї планети й жили тут споконвіку, до появи Людини з загиблої Уратхи.
— Так.
— Вони створені радше з енергії, ніж із матерії. Як оповідається в їхніх власних легендах, колись вони мали тіла й жили у містах. Але пошуки власного безсмертя повели їх зовсім не тими шляхами, якими пішла Людина. Вони знайшли дорогу у вічність, навчившись існувати у вигляді стійких енергетичних полів. Вони покинули свої тіла, аби жити вічно як силові вихори. Але вони не є чистий розум. Вони забрали з собою своє «я», всю свою природу; народжені з матерії, вони зберегли жагучу пристрасть до плоті. Хоч вони й можуть на деякий час надати собі тілесної подоби, але не можуть вернутись у тілесну оболонку самі. Впродовж століть вони без мети никали по всьому світові. Поява Людини порушила їхній супокій. Вони заповзялися мучити чужинців, примарюючись їм у кошмарах. Ось чому демонів довелось подолати, зв’язати й запроторити в безодню під Ратнагарі. Ми не могли подужати їх усіх, але й не могли попустити, щоб вони й далі робили спроби заволодіти інкарнаційними машинами та позахоплювати тіла людей. Отож їх заманули до пастки, переловили й посадовили у величезні магнітні пляшки.
— Але Сам позвільняв багатьох із них, аби вони корилися його волі, — мовив Тек.
— Атож. Він уклав з ними угоду про кошмари й дотримується її, тому дехто з Ракшасів і досі никає по світу. З-поміж усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддхартху. А що дійсно пов’язує їх з людьми, то це одна спільна вада.
— Яка ж?..
— Вони запеклі гравці… Ладні грати на що завгодно і платити гральні борги — то для них єдина справа честі. Так і має бути, бо інакше вони втратили б довіру інших гравців і пoзбулиcя б чи не єдиної своєї втіхи. Могутність їхня була величезна, тому навіть принци грали з ними, сподіваючись виграти їхні послуги. Так пропадали цілі князівства.
— Якщо, як ти гадаєш, Сам грав з Ралтарікі в одну із стародавніх ігор, то які могли бути ставки? — спитав Тек.
Яма допив вино й знову наповнив склянку.
— Сам — дурень, — мовив він. — Але ні, він не дурень, він — гравець. Тут є все-таки різниця. Ракшаси орудують багатьма нижчими енергетичними істотами. А Сам за допомогою свого кільця нині верховодить гвардією з вогняних пломенів-елементалів, що їх він виграв у Ралтарікі. То смертельно небезпечні безмозкі створіння, в кожного — разюча сила грозової блискавки.
Тек допив своє вино.
— Але яку ставку міг зробити в цій грі Сам?
Яма зітхнув:
— Усю мою працю, всі наші зусилля протягом половини століття.
— Ти хочеш сказати — він поставив на кін своє тіло?
Яма кивнув.
— Людське тіло — то найбільша принада, яку можна кинути демонові.
— Навіщо Самові наражатися на таку небезпеку?
Яма втупився в Тека невидющим поглядом.
— Можливо, це єдиний для нього засіб зібрати докупи всю свою волю до життя, знову пов’язати себе зі своїм обов’язком — тільки так, ступивши на край прірви, кинувши на кін саме своє існування — разом з кидком гральних костей.
Тек налив собі ще склянку вина й вихилив її.
— Для мене це і є незбагненне, — мовив він.
Яма заперечно похитав головою:
— Ні, всього лише незнане, — поправив він. — Сам аж ніяк не святий, але й не дурень.
«Хоча від дурня не далеко втік», — нишком вирішив Яма і тої ночі попирскав засобом від демонів довкола монастиря.
Наступного ранку до монастиря підійшов невисокий чоловік, сів перед головним входом і поставив собі коло ніг карнавку для милостині. На ньому була нехитра поношена одежина з грубого брунатного полотна, що сягала йому до кісточок. Ліве око затуляла чорна пов’язка. Поріділе волосся було темне і дуже довге. Гострий ніс, мале підборіддя, довгі пласкі вуха робили його схожим на лиса. Цупка обвітрена шкіра, єдине зелене око, що, здавалось, ніколи не кліпало.
Просидів він так хвилин з двадцять, поки один із Самових ченців помітив його і сказав про це ченцеві в темній мантії з ордену Ратрі. Той розшукав жерця й доповів йому. Жрець, бажаючи виставити перед богинею честивість її послідовників, звелів привести жебрака, нагодувати, вдягти в нове й надати йому келію, де той міг би жити, скільки забажає.
Жебрак прийняв їжу з чемністю браміна[15], але з’їв тільки хліба та фруктів. Він прийняв також темне облачення ордену Ратрі, відкинувши геть свою запилюжену хламиду. Тоді оглянув келію та свіжу спальну мату, постелену для нього.
15
Брамін — за ведичною системою суспільного поділу відповідно до роду діяльності той, що належить до класу найрозумніших людей.