Вдалині, у водах річки почало займатися притлумлене світло. Воно пульсувало теплом, і щось схоже на мацаки на мить скинулося над водою.
З боку міста долинав клекіт бою. У повітрі було повно демонів. Земля, здавалося, ходила ходором під ногами у вояків.
Знову Сам здійняв свого списа, і зазубрена лінія світла шугнула з нього у піднебесся, а звідти у відповідь на поле ринуло з десяток блискавиць.
Дикі звірі рикали, гарчали, вили, спустошуючи лави і того, і того війська, не розбираючи, де є хто.
Зомбі не припиняли різанини, спонукувані чорними сержантами, гнані безугавним барабанним боєм; вогняні елементалі припадали до грудей загиблих, наче живилися ще не вистиглою плоттю.
— Ми розбили напівбогів, — промовив Сам. — Тепер на черзі Владика Мара.
Вони перетнули поле, шукаючи його там, звідки долинали зойки і стогони, і серед тих, хто ось-ось ляже трупом або вже поліг.
Угледівши мінливі барви колісниці Сновидця, вони кинулися навздогін.
Врешті він розвернув свою колісницю і зустрів їх у тунелі пітьми, куди ледь проникав гамір далекого бою. Смерть теж натягла повіддя, і вони палаючими очима пожирали один одного крізь нічну пітьму.
— Може, ти все-таки зупинишся і станеш до бою? — крикнув Сам. — Чи нам доведеться гнати тебе, як собаку, і порішити на ходу?
— Не нагадуй мені про своїх родичів, пса та суку, о Приборкувачу! — озвався той у відповідь. — Адже це ти, хіба ні, Калкіне? Це твій пояс. І твій спосіб воювати: викликані тобою блискавки б’ють у ворогів і в друзів без розбору. Отже, ти все-таки якось вижив, га?
— Так, це я, — сказав Сам, зважуючи в руці списа.
— І бог падла править твоєю тарадайкою?
Смерть підняла свою ліву руку, долонею вперед.
— Обіцяю тобі, Маро, смерть, — мовила вона. — Як не від руки Калкіна, то від моєї власної. Коли не сьогодні, то пізніш. Але відтепер вона вже чигає між нами.
Ліворуч пульсація в річці почастішала.
Смерть нахилилась уперед, і її колісниця помчала на Мару.
Коні Сновидця заіржали, дмухнули полум’ям з ніздрів і кинулися вперед.
Стріли Рудри знайшли їх у темряві, але й вони збочили на півшляху, зблиснули, не зачепивши ні Смерті, ні її колісниці, і вибухнули пообіч, на мить піджививши примарне світіння.
Здаля долинав важкий тупіт і пронизливий крик слонів, гнаних ракшасами по рівнині.
Пролунав оглушливий рев.
Мара виріс на гіганта, горою зробилась його колісниця. Вічність стелилася під копита його коней. Блискавиця зірвалася з Самового списа, наче бризки з водограю. Довкола нього закружляла заметіль, і космічний холод міжзоряної безодні пробрав його до кісток.
У найостаннішу мить завернув Мара вбік свою колісницю й зіскочив з неї.
Вони вдарились прямо в її борт, знизу щось заскреготіло, й вони помалу-малу осіли долі.
На той час ревисько заглушило все довкруг, а пульсуюче світло з річки розлилося над нею рівномірною загравою. Ведра вийшла з берегів, і хвиля паруючого окропу вихлюпнулась на берег і покотилася полем.
Залунали нові зойки, не стихав брязкіт зброї. Притлумлено, десь у темряві все ще бубоніли барабани Нірріті, а згори долинув дивний звук, ніби на них падала Громова Колісниця.
— Куди він подівся? — крикнув Сам.
— Заховався, — відповіла Смерть. — Але він не може ховатися вічно.
— Прокляття! Що це — перемога чи поразка?
— Чудове запитання. Гай-гай, я не знаю на нього відповіді.
Хвилі пінилися довкола завмерлої на полі колісниці.
— Ти можеш знову її підняти?
— Тільки не в темряві, коли все заливає вода.
— Що ж тоді нам робити?
— Зробити перекур і набратись терпцю.
Він відкинувся назад і запалив вогник.
Трохи перегодом з’явився один із ракшасів і завис у повітрі над ними.
— Приборкувачу! Нові загони нападників на місто оббризкані тим що-нас-відганяє! — доповів демон.
Сам підняв списа, і з його гостряка зірвалася блискавка.
Яскравий спалах на мить освітив поле.
Усюди лежали вбиті. Подекуди вони громадилися невеликими купками. Декого з супротивників, що сплелись у двобої, не розняла навіть смерть. То там, то там поміж людей валялися трупи тварин. Кілька величезних кицьок і досі скрадалися в пошуках поживи. Вогняні елементалі сахались води, що поховала тіла загиблих під намулом і тванню та промочила до рубця тих, хто ще тримався на ногах. Побиті колісниці й полеглі ящери та коні здіймалися над рівниною могильними горбками. І на тлі цієї картини ходили, мов заведені, зомбі, і далі підкоряючись наказам, убиваючи все живе, що ворушилось попереду, і порожніми були їхні очі. Оддалік, іноді похлинаючись, досі бухкав один з барабанів. Од міста долинали звуки запеклого бою.