— Знайди пані в чорному, — звелів Сам ракшасові, — та скажи, хай прибере морок.
— Слухаюсь, — відказав демон і помчав назад до міста.
Знову засяяло сонце, і Сам затулив очі рукою від його проміння.
Ще страхітливішою видалась різанина під голубим небом та Золотим Мостом.
Поперек поля на горбку стояла Громова Колісниця.
Зомбі винищили останніх вцілілих людей, які попали їм на очі. По тому озирнулися, вишукуючи ще живої здобичі, та в цю хвилю змовкнув барабанний бій, і вони попадали додолу.
Сам зі Смертю стояли у своїй колісниці, озираючись довкола в пошуках бодай яких ознак життя.
— Ніщо не ворухнеться, — сказав Сам. — Де ж боги?
— Може, у Громовій Колісниці.
Знову з’явився ракшас.
— Захисники не спроможні утримати місто, — доповів він.
— Боги приєднались до тих, хто штурмує місто?
— Там Рудра, його стріли завдали чималої шкоди. Там же Владика Мара, і Брахма, гадаю, — та ще багато інших. Так таке сум’яття та веремія, а я квапився.
— А де пані Ратрі?
— Вони ввійшла у Місто Жадань і чекає там у своєму Храмі.
— А де решта богів?
— Не знаю.
— Я вирушаю до міста, — мовив Сам, — на підмогу його захисникам.
— Ну а я піду по Громову Колісницю, — мовила Смерть, — спробую використати її проти ворогів — коли раптом її ще можна якось використати. А як ні, то лишається ще Гаруда.
— Добре, — промовив Сам і здійнявся в повітря.
Смерть скочила з колісниці.
— Хай щастить тобі!
— І тобі.
Й вони покинули, кожен по-своєму, місце кривавої січі.
Він підіймався на невисокий горбок, і його сап’янці безгучно ступали по траві.
Закинувши за праве плече свій пурпуровий плащ, він пильно обдивився Громову Колісницю.
— В неї вдарила блискавка.
— Так, — потвердив він.
І глянув на того, хто говорив, — той стояв коло хвостової частини колісниці.
Лати його виблискували, наче бронзові, хоча не з бронзи роблені.
Були вони немовби сточені з безлічі змійок.
На його воронованому шоломі стирчали бичачі роги, а в лівій руці тримав він блискотливий тризуб.
— Чудова кар’єра, брате Агні, ти вибився нагору.
— Я вже не Агні, тепер я Шіва, Нищівник.
— Ти носиш на своєму новому тілі його лати і озброєний його тризубом. Проте нікому не до снаги так швидко опанувати тризуб Шіви. Ось чому на правиці в тебе біла рукавичка, ось чому окуляри на лобі.
Шіва підняв руку й опустив окуляри на очі.
— Атож, так воно й є. Кинь тризуб, Агні. Віддай мені свою рукавичку, жезл, пояс та окуляри.
Той похитав головою.
— Я поважаю твою могутність, Боже Смерті, твою проворність і силу, твою майстерність і сприт. Але нині ти надто віддалився від їхніх джерел, вони більше тобі не поможуть. Тобі до мене зась, а я спалю тебе живцем — перше ніж ти до мене наблизишся. Ти, Смерте, умреш.
І він потягся до свого жезла, якого носив при боці.
— Ти хочеш обернути дар Смерті проти неї самої?
І в руці його майнула криваво-червона шабля.
— Прощавай, Дхармо. Настав кінець твоїм дням.
Він підняв жезл.
— В ім’я дружби, що колись існувала між нами, — проказав той, що в червоному вбранні, — я не позбавлю тебе життя, якщо ти здасишся мені.
Жезл схитнувся.
— Ти спопелив Рудру, захищаючи ім’я моєї дружини.
— Я захищав честь Локапалів, одним із котрих був я сам. Однак тепер я — Ншцівник, Бог Руйнації, одне ціле з Тримурті!
Він націлився вогняним жезлом, і Смерть змахнула поперед себе пурпуровим плащем.
І такий сліпучий вихопився на волю спалах, що за дві милі од місця двобою захисники Міста Жадань уклякли на хвильку на міських мурах і дивом великим подивувалися.
Загарбники вступили до Міста Жадань. Тепер тут буяли пожежі, лунали пронизливі зойки, удари металу об дерево і скрегіт металу об метал.
Ракшаси скидали на ворогів, до яких не могли підступитися близько, цілі будівлі. Небагато було тих, що вступили до міста, небагато лишилося й захисників. Більша частина того й того війська полягла на рівнині.
Сам стояв на вершечку найвищої вежі Храму і дивився вниз, як лягає руїнами місто.
— Я не зміг порятувати тебе, Місто Жадань, — проказав він. — Я намагався, але не зумів.
Далеко внизу, на вулиці, Рудра натяг тятиву свого лука.
Помітивши це, Сам здійняв списа.
І вдарили в Рудру блискавки, вибухнули, не долетівши, стріли.