Коли дим розвіявся, там, де стояв Рудра, з’явився невеликий кратер посеред лунки випаленого ґрунту.
Вдалині, на одному з дахів вигулькнув Владика Ваю, він насилав вітри роздмухувати пожариська. Знову здійняв був Сам свого списа, проте вже з десяток Ваю стояло на десятку дахів.
— Маро! — загукав Сам. — Де ти, Сновидцю? Ходи-но сюди, коли наважишся!
Одразу зусебіч долинув до нього регіт.
— Коли буду готовий, Калкіне, — озвався до нього голос з-за димової завіси, — я таки насмілюся, будь певен. Але вибирати вже буду я… Тобі хіба не йде обертом голова? Що буде, коли ти раптом звалишся вниз? Прилетить і підхопить тебе ракшас? Чи порятують тебе твої демони?
І враз ударили блискавки в усі будівлі довкола Храму водночас, та заглушив несамовитий регіт Мари гримотливі звуки руйнації. І стихнув, даленіючи, під тріскіт нових кострищ.
Присів Сам та й задивився, як палає місто.
Затих гамір сутичок. І тільки полум’я стугоніло довкруг.
Гострий біль проштрикнув йому мозок — і відступив. Тоді знов ухопив його й більш не відпускав. Далі заполонив усе його тіло, й він закричав.
Унизу, на вулиці стояли Брахма, Ваю, Мара та четверо напівбогів.
Він силкувався підняти списа, та рука йому так тремтіла, що він не втримав його й випустив; спис прогуркотів по камінню і щез.
Скіпетр з колеса й черепа націлив на нього свої очниці.
— Спускайся, Саме! — крикнув, легенько ворушачи ним, Брахма, й від того біль пекучою хвилею прокотився по всьому тілу. — Крім тебе та Ратрі погинули всі. Ти останній! Здавайся!
Він насилу звівся на ноги й поклав руки на свій пояс, що світився й світився.
Похитуючись, він пробурмотів крізь зціплені уста:
— Гаразд! Я спущуся… бомбою впаду поміж вас!
Та враз небо потемніло, заясніло, знов потемніло.
Могутній крик заглушив клекотіння спустошливого полум’я.
— Це Гаруда! — вигукнув Мара.
— Що тут потрібно Вішну — саме тепер?
— Гаруду ж украли! Хіба ти забув?
Величезний птах заходив у піке на охоплене пожежею місто, наче велетенський фенікс линув до свого палаючого гнізда.
Сам насилу повернув голову вгору й побачив, як раптом на очі Гаруді опустився каптур. Птах залопотів крильми й важко почав опускатися туди, де перед Храмом стояли боги.
— Червоний! — скрикнув Мара. — Їздець! Він у червоному!
Брахма обернувся й обома руками спрямував свій верескливий скіпетр на голову Птаха, що пікою падав додолу.
Мара змахнув рукою, і крила Гаруди немов спалахнули вогнем.
Ваю здійняв догори обидві руки, і ураганний вітер накинувся на їздового Птаха Вішну, що дзьобом своїм трощить колісниці.
Знову скрикнув Гаруда, розпроставши крила, аби сповільнити своє падіння. Тоді засновигали довкола нього ракшаси, штриканням та штурханами спонукаючи опускатися вниз.
Він падав поволі, поволі, та зупинитися все ж не міг.
Боги кинулися врозтіч.
Гаруда гупнув додолу, і задвигтіла земля під ногами.
З пір’я на його спині вигулькнув Яма з мечем у руці, він ступив три кроки і впав на бруківку. З руїн вискочив Мара і двічі вдарив його по потилиці ребром долоні.
Після першого ж удару Сам кинувся вниз, але не встиг опуститися вчасно. Знову заверещав скіпетр, і все закружляло довкола нього. Щосили намагався він зупинити падіння, але спромігся лише його сповільнити.
Ось до долу зосталося сорок футів… тридцять… двадцять…
Низом клубочилась густа кривава імла, потім вона зробилася чорною…
— Нарешті Калкіна переможено в битві, — стиха проказав хтось.
Брахма, Мара та двоє напівбогів, Бора й Тікан, ото й усі, більше нікому було взяти Сама та Яму під варту й вивести з конаючого Міста Жадань, що на річці Ведра. Попереду них чвалала Ратрі з мотузяним зашморгом на шиї.
Сама з Ямою вони посадовили у Громову Колісницю, ще дужче розшарпану, ніж до падіння: правий борт її зяяв величезною діркою, а від хвостової частини майже нічого не лишилося. Вони скували бранців кайданами, знявши з них перед тим Талісман Приборкувача та малиновий плащ Смерті. Потім дали знати на Небо, і невдовзі по них прилетіла небесна гондола, аби відвезти назад до Небесного Міста.
— Ми перемогли, — мовив Брахма. — Міста Жадань більше немає.
— Як на мене, дорого нам коштувала перемога, — сказав Мара.
— Але ж ми перемогли!
— А Чорний знову заворушився.
— Йому кортіло тільки випробувати нашу силу.
— І якої ж він думки буде про неї? Знаючи, що ми втратили все військо? І навіть кількох богів!