Чоловік, о Гаутамо, це вогонь, його відкритий рот — це паливо, дихання — дим, мова — полум’я, око — вуглини, вухо — іскри. На цей вогонь підносять боги їжу. З офірування цього виникає дітородна сила.
Жінка, о Гаутамо, це вогонь, тіло її — його паливо, коси — дим, лоно — полум’я, насолоди — жарини та іскри. На цей вогонь підносять боги дітородну силу. З офірування цього народжується людина. Вона живе стільки, скільки їй судилося жити.
Коли людина вмирає, несуть її і оддають вогню. Вогонь робиться її вогнем, паливо — її паливом, дим — її димом, полум’я — її полум’ям, попіл — її попелом, іскри — її іскрами. На цей вогонь підносять боги людину. З офірування цього постає людина у променистій величі.
Брігадараньяка Упанішада (VI, 2, 9–1)
У високому голубому палаці зі стрункими шпилями та оздобленою філігранню брамою, де свіже повітря насичене гострим запахом морської солі й пронизане криками узбережних істот, від чого дужче хочеться жити і втішатися радощами життя, Владика Нірріті Чорний допитував приведеного до нього чоловіка.
— Як тебе звуть, мореплавцю? — спитав він.
— Ольвагга, пане, — відповів капітан. — Чому ти винищив усю мою команду, а мене лишив живого?
— Бо хочу допитати тебе, капітане Ольвагго.
— Про що?
— Багато про що. Адже старий морський вовк може пізнати багато у своїх мандрах. Чи надійно я контролюю південні морські шляхи?
— Надійніше, ніж я гадав, інакше мене б тут не було.
— А інші — не наважуються ризикувати, так?
— Так.
Нірріті підійшов до вікна і, повернувшись до бранця спиною, задивився на море. А перегодом знову заговорив:
— Доводилось мені чути, неначе неабияких успіхів досягла наука у північних краях від часу, гм, битви за Місто Жадань.
— Я теж про це чував. І знаю, що так воно і є. Бачив на власні очі парову машину. Друкарські верстати ввійшли в ужиток. Мертві ящери оживають під дією гальванічного струму. Крицю виплавляють якіснішу. Знову винайшли мікроскоп та телескоп.
Нірріті обернувся до нього, і якийсь час вони вивчали один одного.
Нірріті був чоловічок невисокого зросту, усмішкуватий, з ухильним поглядом, темним волоссям, забраним під срібний обідок, кирпатим носом та очима під колір свого палацу. Вдягався він в усе чорне, а шкірі його бракувало засмаги.
— Чому ж боги Небесного Міста не змогли цьому запобігти?
— Гадаю, вони просто ослабли, мабуть, це ти хотів почути, пане? Після моторошної січі на Ведрі вони ніби побоюються придушувати технічний прогрес силою. А ще кажуть, ніби в самому Місті не вщухають чвари — між напівбогами та вцілілими старшими. А тут іще проблема нової релігії. Люди нині не так бояться Небес, як давніше. Вони вже більш готові захистити себе, дати відсіч; отож тепер, коли вони краще споряджені, боги не поспішають наражатися на сутички з ними.
— Виходить, Сам переміг. Не одразу, а через роки, але він таки їх побив.
— Атож, Ренфрю. Гадаю, це так.
Нірріті кинув швидкий погляд на стражників, що стояли пообіч Ольвагги.
— Ідіть собі, — наказав він, а по тому як вони вийшли, додав: — Ти знаєш мене?
— Еге ж, капеланчику. Я ж той самий Ян Ольвегг, капітан «Зорі Індії».
— Ольвегг… Просто неймовірно.
— Неймовірно, але факт. Це нині старе тіло я одержав того дня, коли Сам узяв гору над Владарями Карми в Махартсі. Я був там.
— Один з Перших і — оце маєш! — Християнин!
— Час від часу — лише у випадках, коли мені замало індуських лайок.
Нірріті поклав руку йому на плече.
— Тоді, либонь, твоя справжня сутність потерпає від болю, споглядаючи їхнє блюзнірство!
— Не дуже вони мене полюбляють, а я — їх.
— Ще б пак. Але ж Сам… він робив те саме — примножував число єресей, ще глибше закопуючи істинне Слово…
— То його зброя, Ренфрю, — промовив Ольвегг. — Всього-на-всього зброя. Певен, йому кортіло не більше, ніж тобі чи мені, ходити в личині бога.
— Може, й так. Але краще б йому було обрати якусь іншу зброю. Що з того, що за ним перемога, душі їхні однаково загублені.
Ольвегг стенув плечима.
— Я, на відміну від тебе, не богослов…
— Але ти поможеш мені? Століттями я збирався на силі, нарощував свою могутність. Маю людей, маю техніку. Ти кажеш, наші вороги ослабли. Мій нелюд — сплоджений не від чоловіка та жінки — не відає страху. В мене є небесні гондоли — скільки завгодно. Я можу дістатися аж на Полюс, до їхнього Міста. Можу поруйнувати їхні Храми по всьому світові. Гадаю, настав слушний час очистити світ од цієї погані. Знову має запанувати істинна віра! Годі чекати! Зволікати не можна…