Выбрать главу

— Звичайно. Сам розуміє нашу відповідальність: спочатку треба все добре зважити. Бо діяти нам доведеться негайно у відповідь на їхні дії, а цього, Теку, довго чекати не доведеться.

— Зрештою, — сказав Тек, — мені завжди хотілося битись на боці Приборкувача.

— Найближчими тижнями, я певен, багато бажань здійсниться, а багато зазнає краху.

— Ще соми? Фруктів?

— Дякую, Ратрі.

— А тобі, Теку?

— Мабуть, банан.

У лісовому затінку, на вершині високого пагорба сидів Брахма, немов химера на ринві готичного храму, і невідривно дивився вниз, на Махартху.

— Вони плюндрують Храм.

— Так, — відповів Ганеша. — Почуття Чорного не міняються з плином років.

— І дивитися шкода, і страх бере. Вони озброєні гвинтівками й пістолетами.

— Атож, військо в нього сильне. Вернімося в гондолу.

— Зажди трохи.

— Боюся, Владико… чи не занадто вони сильні — тепер уже.

— Що ти пропонуєш?

— Вони не зможуть плисти річкою вгору. Якщо надумаються напасти на Лананду, то доведеться їм рушити суходолом.

— Звичайно. Якщо раптом йому не вистачить кораблів летючих.

— Коли ж вони захочуть напасти на Кайпур, то їм доведеться зайти вглиб ще далі.

— Ну!

— А захочуть напасти на Кілбар, то ще далі!

— На що ти натякаєш? До чого ведеш?

— Що далі вони зайдуть, то більше проблем доведеться їм розв’язувати і тим вразливіші вони будуть для партизанських наскоків на всьому їхньому шляху…

— Ти що, пропонуєш мені обмежитися лише партизанськими наскоками? Дати його війську пройти маршем по всій країні, займати один по одному всі міста? Вони окопаються, поки надійде підкріплення, аби втримати загарбане, і тільки після цього посунуть далі. Лише дурень вчинив би інакше. Якщо ми чекатимемо…

— Поглянь униз.

— Що? Що це?

— Вони готуються рушити далі.

— Неймовірно!

— Брахмо, ти забуваєш, що Нірріті — фанатик, навіжений. Йому не потрібна Махартха — так само, як не потрібні Лананда або Кайпур. Він хоче знищити наші Храми й нас самих. А ще йому потрібні в наших містах не так самі люди, як їхні душі. Він пройде по всьому краю, нищачи на своєму шляху всі символи нашої релігії, аж поки ми зважимося дати йому відсіч. Якщо ж ми цього не зробимо, то він, мабуть, пришле сюди місіонерів.

— Тож ми повинні щось робити!

— Спершу дати йому ослабнути від його ж походів. А коли він добряче виснажить свої сили — вдарити! Віддай йому Лананду. І Кайпур, коли знадобиться. Навіть Кілбар і Гамсу. Коли підупаде на силі, зітри його на порох. Ми обійдемося і без цих міст. Скільки їх ми самі поруйнували! Усіх, мабуть, і не згадаєш!

— Тридцять шість, — промовив Брахма. — Вернімося на Небеса, і там я все обміркую. Як я послухаюся твоєї ради, а він, чого доброго, відступить раніш, ніж устигне ослабнути, ми багато втратимо.

— Я ладен битися об заклад, що він не відступить.

— Жереб не тобі кидати, Ганешо, а мені. Поглянь, з ними оті клятущі ракшаси! Мерщій назад, поки вони нас не вгледіли.

— Атож, гайда швидше!

І вони погнали своїх ящерів назад до лісу.

Крішна відклав свою сопілку, коли до нього прийшов посланець.

— Ну? — спитав він.

— Махартха впала…

Крішна підхопився на ноги.

— А Нірріті збирається походом на Лананду.

— Що роблять боги для захисту?

— Нічого не роблять. Нічогісінько.

— Ходімо зі мною. Локапали саме збираються на нараду.

На столі полишив Крішна свою сопілку.

Тієї ночі стояв Сам на найвищому балконі палацу Ратрі. Дощові струмені, наче крижані цвяхи, проштрикували вітер і падали згори на нього. На лівій його руці залізне кільце світилося смарагдовим сяйвом.

Падали, падали й падали з неба блискавки — і лишалися.

Він підняв руку, і вдарив грім, розлігся передсмертним ревом усіх драконів, що жили, можливо, десь і колись на світі…

Ніч відступила, коли постали перед Палацом Ками вогняні елементалі.

Підняв Сам обидві руки, і всі як один знялися вони в повітря і загойдалися високо в нічному небі.

Махнув він рукою, і промчали вони над Кайпуром з одного кінця міста на другий.

І закружляли танком.

По тому розлетілися в усі боки й заходилися танцювати серед грози.

Він опустив руки.

Вони вернулися і знову постали перед ним.

Він не ворушився. Він чекав.

Сто разів ударило серце, і з нічної темряви прилинув і озвався до нього голос:

— Хто ти такий, що оддаєш накази рабам ракшасів?

— Поклич до мене Тараку, — мовив Сам у відповідь.