— Де ж Яма тепер?
— Не уявляю. Але зараз нам краще поквапитись, якщо ми хочемо врятувати Ольвегга.
— Атож. До роботи мерщій!
Високий юнак прийшов до Палацу Ками й спитав Пана Куберу. На плечі в нього сліпучо виблискував спис, коли він нетерпляче походжав покоєм.
Зайшов Кубера, кинув погляд на спис, на юнака і промовив одне коротке слово.
— Атож, перед тобою Тек, — озвався списоносець. — Новий спис, новий Тек. Немає більше потреби бути мавпою, отож я знову став людиною. Незабаром вирушаю, тому і прийшов попрощатися — з тобою і з Ратрі…
— Куди ти попрямуєш, Теку?
— Хочу побачити решту світу, Куберо, поки ти ще не встиг замеханізувати всієї його магії.
— Цей день однаково не за горами, Теку. Дай же тебе вмовити — побудь іще з нами…
— Ні, Куберо. Я вдячний тобі, проте капітан Ольвегг не може дочекатися, коли ми відчалимо. Він і я вирушаємо разом.
— Куди ж лежить ваша путь-дорога?
— На схід, на захід… хтозна? На всі чотири вітри… Скажи-но, Куберо, кому нині належить Громова Колісниця?
— Найперше вона, звісно, належала Шіві. Та Шіви вже нема. Якийсь час нею користався Брахма…
— Але й Брахми більше немає. Вперше обходиться без нього Небо — править Вішну, Охоронець. Отож…
— Збудував її Яма. Якщо вона комусь і належить, то напевне йому…
— А йому вона не потрібна, — підсумував Тек. — Тому, я гадаю, ми з Ольвеггом можемо позичити її для нашої мандрівки.
— Звідки ти знаєш, що вона йому не потрібна? Ніхто ж не бачив Яму ось уже три дні після битви…
— Вітаю тебе, Ратрі, — не дав йому доказати Тек, побачивши, як до покою зайшла Богиня Ночі. — «Борони нас від вовка й вовчиці, борони нас від злодія, о Ноче, й будь милостива до нас у дорозі».
Він уклонився, й вона торкнулася рукою його чола.
І він зазирнув їй в обличчя, і на одну осяйну мить богиня заполонила собою широкий простір, від глибин до висот. Її блиск розігнав пітьму…
— Мені час іти, — сказав він. — Вдячний, вдячний тобі — за благословення.
Він рвучко повернувся і вийшов.
— Зачекай! — крикнув навздогін Кубера. — Ти говорив про Яму. Де він?
— Шукай його в заїзді Триголової Вогнеквочки, — кинув через плече Тек, — якщо тобі він потрібен — він там. А може, краще зачекати, поки він сам тебе шукатиме?
І Тек пішов собі.
Підійшовши до Палацу Ками, Сам побачив, як звідти збігає сходами Тек.
— Доброго ранку, Теку! — гукнув він до юнака, але той не відповів, аж поки мало не наштовхнувся на нього. Затуливши рукою очі, немов від сонячного світла, Тек вигукнув:
— Пане! Доброго ранку.
— Куди це ти так поспішаєш? Не терпиться випробувати своє нове тіло і нехтуєш сніданком?
Тек засміявся:
— О, Князю Сіддхартхо, в мене побачення з пригодами.
— Чув про це. Учора ввечері балакав з Ольвеггом… Хай щастить тобі в мандрах!
— Мені хотілося сказати тобі: я знав, що ти переможеш. Знав, що тобі все вдасться.
— Не все, Теку, а лише частково, і то небагато. Це була не велика битва. Впоралися б і без мене.
— Я мав на увазі, — пояснив Тек, — усе загалом. Ти брав участь у всьому, що до цього призвело. Ти не міг там не бути.
— Гадаю, що так… атож, я і справді так вважаю… Завжди щось вабило мене до того дерева, в яке ось-ось ударить блискавка.
— То доля, Пане.
— Боюся, то радше випадково пробуджене громадянське сумління та щасливий дар помилятися.
— А тепер що робитимеш, Князю?
— Не знаю, Теку. Досі не вирішив.
— Може, приєднаєшся до нас з Ольвеггом? Помандруєш по світу з нами? Пошукаєш пригод?
— Дякую, ні. Я втомився. Може, попрошуся на твою колишню роботу і стану Самом Архіваріусом.
Тек знову засміявся:
— Не вірю. Ми ще побачимось, Князю. А поки що — до зустрічі.
— До зустрічі… Когось ти…
— Що?
— Нічого. Просто на хвильку ти нагадав мені когось, кого я знав колись. Та дарма. Хай щастить!
Він поплескав його по плечу і пішов далі.
Тек заквапився своєю дорогою.
Господар заїзду сказав Кубері, що в нього справді живе постоялець, який, за всіма ознаками, саме та людина, яку він шукає. Цей постоялець оселився на другому поверсі у кімнаті, що виходить на подвір’я, і навряд чи бажає, щоб його турбували відвідувачі.
Кубера піднявся на другий поверх.
На його стук у двері ніхто не озвався, і він спробував їх відчинити. Двері були замкнені зсередини на засув, і Кубера заходився у них грюкати. Нарешті почувся голос Ями:
— Хто там?