Інші твердять, що змінив він свою подобу і досі пробуває межи людей, береже й напучує їх у дні розбрату, боронить простолюд од гноблення можновладцями.
Дехто ж запевняє, що справді птах був посланцем, але не з потойбічного світу, а з цього ж, і що ніс він звістку не йому, а держальнику Громоваджри, Царю Індрі, тому, хто зазирнув в очі Смерті. Ніхто ніколи доти не бачив отих червоних птахів, хоча, як нині відомо, водяться подібні до них на східному континенті, там, де провадив Індра війни з відьмами. Якщо ж була в пломінкій голівці птаха іскорка розуму, він міг донести з далекого-предалекого краю прохання про допомогу. Згадаймо, що Пані Парваті, яка була колись Самові за жінку чи матір, сестру чи дочку, а може — всіма ними одразу, утекла туди з Небес, коли уздріли їх примарні кицьки Канібуррхи, — аби жити серед тамтешніх чаклунок, з якими вона родичалася. Коли ж приніс птах таку звістку, то — не сумніваються оповідачі цієї історії — негайно вирушив він на східний континент, аби вберегти її та захистити от бодай-якої напасті.
Отакі-то чотири версії легенди про Сама та Червоного Птаха, Що Провістив Його Відбуття, — як оповідають її, кожне на свій лад, моралісти, містики, суспільні реформатори та романтики. Будь-кому вільно, наважуся я додати, обрати будь-яку з цих чотирьох версій до любої собі вподоби. Тільки при цьому варто не забувати про той достеменний факт, що на західному континенті подібних птахів не знайдено, тоді як багато їх, певно, водиться на східному континенті.
Приблизно через півроку покинув Кайпур і Яма-Дхарма. Нічого певного не відомо про ту пору, коли Бог Смерті полишив цей світ, і більшість смертних вважає це цілком достатньою інформацією. Дочку свою Мургу він оддав під опіку Ратрі й Кубері, і коли вона виросла, то стала жінкою разючої вроди. Можливо, вирушив він на схід і, може, навіть переплив через море. Бо живе десь у чужих краях легенда про те, як Один у Червоному виступив проти поєднаної могуті Сімох Князів Комлата у краю відьом. Але достеменно про те знаємо ми не більше, ніж про справдешній кінець Бога Світла.
Та озирнися довкола…
Смерть і Світло — завше і всюди; вони то накочуються хвилею, то відступають, змагаючись; вони присутні в межах і поза межами Примарного Сну Безіменності, що є світом; вони випалюють у Сансарі слова, творячи, либонь, щось дивовижно прекрасне.
А поки що ті, хто носять шафранові одіяння, і далі медитують над Шляхом Світла; і ходить щодня дівчина на ім’я Мурга до Храму, аби покласти в присмерку його святилища ту єдину офіру, що її він приймає, — квіти.
