Мара плеснув у долоні, й полум’я щезло.
Замість нього вгору метнулася кобра, майже в два людські зрости завдовжки; похитуючи головою з розгорнутим як віяло срібним каптуром, вона зависла гаком, ладна кинутися на присутніх.
Яма не звернув на неї уваги, його похмурий погляд уп’явся тепер, мов жало чорної комахи, в єдине око Мари.
Кобра розтанула в повітрі насеред кидка. Яма ступнув уперед.
Мара відступив на крок.
Так вони і завмерли; їхні серця відміряли три удари, заки Яма ступив ще два кроки вперед, а Мара відступив назад. Чола обох зросилися потом.
Тепер жебрак ніби підріс, волосся його погустішало; він зробився кремезніший станом і ширший у плечах. Несподівана зграбність з’явилась у всіх його рухах.
Він відступив ще на крок.
— Так, Маро, перед тобою Бог Смерті, — процідив Яма крізь зціплені зуби. — Пропащий я чи ні, однак у моїх очах живе вічна смерть. І тобі доведеться зустріти їхній погляд. За спиною в тебе стіна, і тобі нікуди буде далі задкувати. Ти вже відчуваєш, як сили покидають твоє тіло, як починають холонути твої руки й ноги.
Мара вищирив зуби у відповідь і заревів. Шия його зробилась гладезною, мов у бугая, м’язи на руках — завтовшки з чоловіче стегно, груди випнулися барилом, ноги стояли, як могутні дерева в лісі.
— Холонути? — повторив він і розкинув руки. — Та цими руками я навіть велетневі хребет переламаю. А ти вже не бог, а просто викинуте падло, твого гніву забояться лише старі та немічні, а твій насуплений погляд здатен вибити дух хіба тільки з тварин безсловесних та людців нижчих каст. До мене ж тобі так далеко, як від безодні океанської до зірки в небі.
Руки Ями в червоних рукавичках метнулися, мов дві кобри, до горла Мари.
— То скуштуй же тої сили, над якою ти так глумишся, вельможний Примарнику! Ти напнув на себе личину могутності, нехай же вона тобі й поможе! Візьми гору наді мною не словами, а ділом!
Руки Ями міцно стисли йому горлянку, й обличчя в Мари, його щоки й чоло, розквітли вогнисто-червоними плямами. Око ось-ось вискочить з очниці, його зелений промінчик гарячково нишпорить довкола, шукаючи порятунку.
Мара впав навколішки.
— Годі, ясновельможний Ямо! — прохрипів він. — Чи ти хочеш заподіяти смерть самому собі?
Мара весь час змінювався, обличчя його розпливалося, наче віддзеркалення в неспокійному потоці.
Яма дивився згори й бачив своє власне обличчя, свої червоні руки, що вчепилися йому в зап’ястя.
— Ти впадаєш у розпач, Маро, тепер, коли життя покидає тебе. Адже Яма не дитина, що побоїться розбити дзеркало, яким ти став. Зроби останню спробу чи помри як людина — однаково кінець у тебе один.
Але Мара знову розплився й знову змінив свою подобу.
Цього разу Яма завагався й послабив хватку на горлі в Мари: йому на руки впали жіночі бронзові коси, померхлий погляд благав. Шию жінки прикрашало намисто з черепів із слонової кістки, ледь блідіше за її шкіру. Сарі в неї — кольору крові, а руки торкаються його рук — майже пестливо…
— Богине! — прошепотів Яма.
— Ти ж не вб’єш Калі… Дургу?.. — спитала жінка, задихаючись.
— І знову ти схибив, Маро, — прошепотів Яма. — Бо хіба ж ти не знаєш, що люди вбивають тих, кого любили? — Мовивши це, він стис руки, й захрускотіли, ламаючись, кості. — Будь проклятий десятиразово, — промовив Яма, міцно заплющивши очі. — Нового народження тобі не буде.
Руки його розтислися.
Високий, шляхетної статури чоловік лежав на підлозі коло ніг Бога Смерті, голова похилилась на праве плече.
Око склепилося навіки.
Яма перевернув тіло носаком чобота.
— Розкладіть поховальне вогнище й спаліть його тіло, — велів він ченцям, не повертаючи до них голови. — Та не пропустіть жодної дрібниці в ритуалі: сьогодні вмер один з найвельможніших.
Тоді він одвів погляд од справи рук своїх, крутнувся на закаблуках і вийшов з трапезної.
Того вечора поміж хмарами шугали блискавиці, й сипали дощем, наче ядрами, Небеса.
Вчотирьох сиділи вони у кімнаті нагорі вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря.
Яма ходив по кімнаті й зупинявся біля вікна щоразу, коли проминав його.
Решта всі сиділи, дивились на нього й слухали.
— Вони підозрюють, — казав він їм, — але не знають. Боги не зруйнують святилища іншого бога чи богині, аби не виявити перед людьми свого розбрату — принаймні аж поки впевняться, що справа варта заходу. А вони не впевнені, тому й перевіряють. Це означає: ми ще маємо час.
Вони закивали, і Яма повів мову далі: