Стіл був накритий розкішним гобеленом, що яскрів блакитними, брунатними, жовтими, червоними й зеленими барвами; по ньому виткана була низка мисливських і батальних сцен: вершники на ящерах та конях відбивали списами й стрілами напади крилатої панди, вогняного півня та войовничої рослини зі стручками-самоцвітами; зелені мавпи боролися на верхівках дерев; Птах Гаруда затис у пазурах небесного демона й побивав його дзьобом та крильми; з морської глибочіні виповзало ціле військо рогатих рибин — у їхніх стиснутих плавцях стриміли гостряки рожевих коралів, а очі їхні витріщалися на шерегу людей, що, вдягнені в каптани і шоломи, озброєні списами та смолоскипами, не давали їм вибратися на суходіл.
Князь їв поволі, не поспішаючи. Покопирсавшись трохи в кожній новій страві, слухав музику, іноді сміявся на жарти своїх людей. А коли сьорбав шербет, кільця його подзенькували, торкаючись бокастої чари.
Поряд нього з’явився Гаукана.
— Чи все з тобою гаразд, ясновельможний? — поцікавився він.
— Так, добрий Гаукано, все гаразд, — одказав князь.
— Ти їси не з такою охотою, як твої люди, може, наїдки тобі не смакують?
— Та ні, страви смачні і приготовані бездоганно. Тут радше винен мій апетит, яким я не можу похвалитись останнім часом.
— О, — порозуміло мовив Гаукана. — В мене знайдеться, чим тобі зарадити, саме те, що треба. Тільки такий, як ти, зможе гідно його оцінити. Довго-довго зберігав я цей дар на окремій полиці в своєму погребі. Бог Крішна якимось дивом зберіг його у віках. Він дав його мені багато років тому, бо гостина тут не здалася йому неприємною. Ось зараз я тобі його принесу.
Він уклонився і вийшов з бенкетної зали.
Повернувся з пляшкою в руках. Ще не глянувши на етикетку, князь упізнав форму пляшки.
— Бургундське! — вигукнув він.
— Так, це воно, — промовив Гаукана. — З давно щезлої Уратхи.
Він нюхнув з пляшки й посміхнувся. А тоді налив трохи вина у келих грушоподібної форми й поставив перед гостем.
Князь підняв келих і вдихнув букет пахощів. Поволі відсьорбнув вина і замружив очі.
В залі стихли голоси, аби не сполохати князевої насолоди.
Коли князь опустив келих, Гаукана налив йому ще того дива з соку pinо noir[26], який ніколи не ростиме в цьому світі.
Князь не доторкнувся до келиха. Натомість, повернувшись до Гаукани, спитав:
— Хто тут у тебе найстаріший музика?
— Манкара, ось він, — відповів господар, вказуючи на сивоголового чоловіка, що присів спочити за сервірувальний столик у кутку зали.
— Найстаріший не тілом, а літами, — уточнив князь.
— О, тоді це Діл, — мовив Гаукана, — якщо його можна назвати музикантом. Він каже, що колись був ним.
— Діл?
— Хлопчина при стайні.
— А, ясно… То пошли по нього.
Гаукана плеснув у долоні й наказав служникові, що з’явився, піти до стайні, сяк-так причепурити хлопчину і негайно привести перед очі бенкетників.
— Прошу, не треба його чепурити, а просто приведи його сюди, — звелів князь.
Він відкинувся назад і, заплющивши очі, почав чекати. Коли хлопчик-стайничий постав перед ним, він спитав:
— Яку музику ти граєш, Діле?
— Ту, що вже не в фаворі у брамінів.
— На якому ж інструменті ти грав?
— На фортепіано.
— А зможеш зіграти на якомусь із цих? — він кивнув на незайняті інструменти, що стояли на невеликій підставці попід стіною.
Хлопчик обернувся і поглянув на них.
— Гадаю, я міг би зіграти на флейті, якби довелося.
— Ти знаєш вальси?
— Знаю.
— Може, заграєш мені «Голубий Дунай»?
Похмура міна щезла з хлопчикового обличчя, але на ньому відбилося збентеження. Він кинув швидкий погляд на Гаукану, і той кивнув головою.
— Сіддхартха — князь поміж людей, він один з Перших. — пояснив господар.
— «Голубий Дунай» на якійсь із цих флейт?
— Якщо твоя ласка.
Хлопчик стенув плечима й мовив:
— Спробую. Але востаннє я грав так давно… Тож будь вибачливий.
Він наблизився до інструментів і шепнув щось власникові обраної ним флейти. Той кивнув. Тоді хлопчик підніс флейту до уст і взяв на пробу кілька нот, передихнув і повторив пробу ще раз. Потім повернувся до гостей, знову підніс флейту до уст — і полинули хвилями трепетні звуки вальсу. Хлопчик грав, а князь смакував вино.
Коли музика зупинився передихнути, князь знаком велів йому грати далі. І той грав одну за одною заборонені мелодії, а професійні музики артистично понапускали на свої обличчя глузливо-зневажливі міни, в той час як ноги їхні під столом сповільна притупували в такт музиці.