Та ось князь допив своє вино. На місто Махартху спадав вечір. Князь кинув хлопчикові гаман з монетами і навіть не помітив, що в того стояли сльози в очах, коли він повертався, щоб вийти з зали. Князь підвівся, потягнувся і позіхнув, прикриваючи рот затиллям долоні.
— Піду до своїх покоїв, — сказав він воякам. — А ви тут без мене дивіться не попрогравайте всі свої статки-спадки.
Співтрапезники засміялися, побажали князеві на добраніч, а собі замовили міцного питва та солоного печива. Не встиг князь відвернутися, як почув за спиною стукіт гральних костей.
Князь ліг спати рано, аби завтра устати вдосвіта. Слузі він наказав чатувати коло його дверей цілісінький день і не впускати нікого з можливих відвідувачів, кажучи, що князь не в гуморі.
Не встигли перші квіти розкритися для перших вранішніх комах, як князь вислизнув із заїзду, і бачив його тільки старий зелений папуга. Не в шовках, розшитих перлами, вийшов князь, а в лахмітті, в яке переряджався завжди в таких випадках. Звуки черепашок та барабанів не сповіщали про його вихід, навпаки, тиша стерегла його, коли простував він присмерковими вулицями міста. Пустельно було довкола о цій порі, хіба який цілитель чи повія трапляться назустріч, вертаючись після пізнього виклику. Коли він проминав ділову частину міста, прямуючи до гавані, за ним унадився бродячий пес.
Коло самого пірса князь присів на ящик. Зійшла зоря і зняла зі світу завісу пітьми. Князь задивився на кораблі, заколисані припливом, на спущені вітрила, обплутані канатами, на чудовиськ і дів, вирізьблених на носах суден. Навідуючись до Махартхи, він завжди бодай ненадовго приходив у гавань.
Рожевий парасоль ранку розкрився над розвихреними косами хмар, і холодний бриз облетів доки. Хижі птахи хрипко покрикували, стрілами шугаючи поміж бійницями веж, а тоді піками кидалися на води бухти.
Він дивився, як даленіє в морі корабель, як солоний вітер надимає його парусинові крила й робить їх схожими на гори. На борту інших суден, що надійно стояли на якорі, починалася метушня, команди лаштувалися вантажити або вивантажувати крам: ладан, корали, олії та ще всяку всячину — метал, худобу, тверду деревину й прянощі. Він залюбки вдихав запахи комерції та слухав круту матроську лайку з прокльонами і був у захваті від того й того, бо перше — то дух багатства, а друге — то комбінація з іще двох його найбільших заклопотань: анатомії та богослов’я.
Трохи перегодом він завів мову з капітаном заморського судна, той наглядав, як вивантажували лантухи з зерном, а тепер одійшов спочити у затінок під купи ящиків.
— Доброго ранку! — озвався він до капітана. — Хай обминають тебе на твоєму шляху бурі й кораблетрощі, а боги дарують безпечну гавань та добрий збут твоєму крамові.
Капітан кивнув, присів на ящик і заходився натоптувати невелику глиняну люльку.
— Дякую, старче, — одказав він. — Хоча я сам вибираю, яким богам якого Храму молитися, та благословення приймаю від усіх і кожного. Благословення ніколи не зайве, а надто морякові.
— Важка була подоріж?
— Не така важка, як могло обернутися, — мовив у відповідь капітан. — Ота морська гора, що жевріє під попелом, Гармата Нірріті, знову шпурляє в небо свої гримотливі блискавки.
— О, то ти плив з південного заходу?
— Так. З Шатістану, з Іспару Приморського. Супутні вітри дмуть буйні в цю пору року, саме тому вони й порозносили попіл з Гармати далі, ніж можна було гадати. Аж шість днів той чорний сніг падав на нас, сморід пекельного царства не давав дихати, псував харчі та воду, очі наші плакали, а в горлі пекло. Ми відбули чимало подячних молебнів, коли врешті вибралися з тої халепи. Бачиш, який замурзаний у мене корабель? А подивись на вітрила, чорнющі, наче коси Ратрі!
Князь нахилився вперед, аби краще роздивитися на судно.
— Але ж великої хитавиці на морі не було? — спитав він.
Моряк похитав головою:
— Коло Соляного Озера ми перемовилися з крейсером, отак і взнали, що припізнились тільки на шість днів до найстрашнішої пальби Гармати. Що діялося тоді! Палали хмари, горами здіймалися хвилі, що потопили два кораблі, — про них крейсер знав напевне, — а то, може, й три. — Моряк відхилився назад, розкурюючи свою люльку. — Отож я й кажу: благословення ніколи не зайве морякові.
— Я шукаю одного моряка, — мовив князь. — Капітана. Звуть його Ян Ольвегг, а нині, можливо, його знають як Ольваггу. Чи ти з ним знайомий?
— Був знайомий, — сказав моряк. — Та збігло чимало часу відтоді, як він плавав.