— Ти поплатишся за своє зухвальство і в цьому, і в наступному житті, — зауважив Владар.
Тут через браму в’їхали понад три десятки списоносців і вишикувались пообіч князя. Ті восьмеро, що почали були рубати сад, знову посідали на коней і приєдналися до шерег, тримаючи оголені мечі напоготові.
— То як, доведеться нам заїхати до палацу верхи, — спитав князь, — чи ти зараз покличеш інших Владарів, з якими я хочу вести мову?
На сходах навпроти князевих воїнів стояло чоловік вісім-десять — із зброєю в руках. Владар, схоже, прикинув рівновагу сил і вирішив нічого не міняти.
— Не вчини нічого зопалу, — кинув він, — бо мої люди захищатимуться люто й жорстоко. Чекай мого повернення. Я викличу інших.
Князь натоптав свою люльку і запалив. Його вершники трималися непорушно, мов статуї, зі списами напоготові. Найдужче були зарошені потом обличчя піших вояків, що стояли на перших сходинках палацу.
Князь, аби згаяти час, звернувся до своїх списоносців:
— Не здумайте хизуватися своєю вправністю, як було за останньої облоги Капіла. Поціляйте в груди, а не в голову. А ще, — провадив він, — не здумайте, як зазвичай, калічити й спотворювати поранених та вбитих — це святе місце і плюндрувати його в такий спосіб негоже. Та з іншого боку, — додав він, — я сприйму за особисту образу й ганьбу, якщо ви не захопите десятка бранців для офіри Нірріті Чорному, моєму особистому покровителю, — тільки, певна річ, поза цими стінами, там, де обряд Чорного Свята не обернеться проти нас тяжкою карою…
Щось брязнуло праворуч: то вояк-піхотинець, який не зводив очей з довгого Стрейкового списа, зомлів і впав з нижньої сходинки палацу.
— Зупиніться! — заволала постать у чорному, з’явившись угорі на сходах у супроводі шістьох інших у такому ж одіянні. — Не опоганюйте кровопролиттям Палацу Карми. Кров цього полеглого воїна вже…
— … кинеться йому в щоки, — доказав князь, — коли він опритомніє, бо його не вбито.
— Чого ти хочеш? — Чорна постать, яка звернулась до нього, була середнього зросту, але ширша, ніж довша. Вона стояла, мов велетенське чорне барило, з палицею, наче гаспидська громовиця.
— Я нарахував сімох, — мовив у відповідь князь, — але, як мені відомо, тут мешкають десятеро Владарів. Де решта троє?
— Вони зараз зайняті у трьох читальнях Махартхи. Чого тобі від нас треба?
— Ти тут за головного?
— Головне тут лише Велике Колесо Закону.
— А ти — старший уповноважений Великого Колеса тут, у цих стінах?
— Так.
— От і чудово. Я хочу побалакати з тобою віч-на-віч — он там, — мовив князь, вказуючи рукою на Чорну Приймальню.
— Це неможливо!
Князь вибив свою люльку об підбор, виколупав рештки тютюну гостряком кинджала, поклав люльку до капшука, а тоді випростався в сідлі, тримаючи в лівій руці ріг. Погляд його стрівся з Владаревим.
— Ти справді певен? — спитав князь.
Маленький червоний ротик Владаря заворушився, ніби намагаючись щось сказати, але так нічого й не вимовив.
— Будь по-твоєму, — згодився врешті товстун. — Дайте мені дорогу!
Він зійшов униз поміж рядами воїнів і зупинився перед білою кобилицею.
Князь стис коліньми їй боки, розвертаючи до Чорної Приймальні.
— Тримати шереги! — крикнув Владар.
— І ви так само, — наказав князь своїм людям.
Вони вдвох перетнули двір, і князь спішився перед Приймальнею.
— Ти заборгував мені тіло, — проказав він стиха.
— Про що мова? — спитав Владар.
— Я — князь Сіддхартха з Капіла, Приборкувач Демонів.
— Сіддхартху вже обслужили, — сказав Владар.
— То ти гадаєш, — мовив князь, — що йому таки підсунули тіло епілептика, як велів Брахма. Але це не так. Чоловік, котрого ви щойно обробили — просто самозванець мимоволі. Я — справдешній Сіддхартха, о безіменний жерцю, і я прийшов вимагати своє тіло — здорове й міцне, без прихованих недуг. І ти підсобиш мені в цьому. З доброї волі чи з принуки, а таки обслужиш мене.
— Ти так гадаєш?
— Я певен, — відповів князь.
— До бою! — заволав Владар і замахнувся своєю палицею, намагаючись поцілити князя в голову.
Князь ухилився від удару і відступив, виймаючи кинджал. Двічі він відбивав удари палиці, та втретє вона, ковзнувши, молоснула його по плечу, аж він захитався. Князь бігав довкола кобилиці, а Владар — за ним навздогін. Ухиляючись від ударів супротивника і весь час ховаючись за кобилицею, князь підніс до уст ріг і просурмив у нього тричі. Звуки рогу перекрили лютий клекіт битви на палацових сходах. Важко дихаючи, князь обернувся саме вчасно, аби вберегтися від удару в скроню, що напевно був би смертельний, якби влучив.