Будда підняв малиновий шнурок-зашморг — носити його могли тільки священні кати богині Калі. Він пропустив межи пальців шовковисту змійку шнурка, й вона обвинула йому руку, немов ластячись. У нього не лишилося й крихти сумніву: он яка ласка була призначена для його горлянки. Майже не усвідомлюючи, що робить, він миттю схрестив і розвів руки: атож, саме так це і робиться.
Потім він глянув на ченця, який спостерігав за ним, витріщивши очі від здивування, усміхнувся своєю непроникною усмішкою і відклав геть зашморг. Чернець вологою шматиною витер піт з обличчя недужого.
Розпростертий на маті чоловік здригнувся від доторку. Очі його враз широко розплющилися, в них була ще гарячкова нестяма, погляд майже невидющий, але Татхагатха зненацька затрепетав, зустрівшись з ним.
Темні, чорні як гагат були ті очі, й не можна було розібрати, де кінчається зіниця й починається райдужна оболонка. Існувала якась протиприродна, виняткова невідповідність між поглядом такої сили і кволим, виснаженим тілом.
Будда нахилився й торкнув за руку хворого, враження було таке, наче він доторкнувся до криці — холодної і нечутливої. Він з силою дряпнув нігтем по затиллі правої руки — жодної подряпини, ані найменшого сліду на шкірі, ніготь ковзнув по ній, немов по поверхні скла. Тоді він стиснув щосили ніготь великого пальця недужого чоловіка й відпустив його. Колір нігтя і На мить не змінився — наче то були не руки, а безживний механізм.
Він продовжив обстеження. Дивовижне явище зникало десь коло зап’ястків і виявлялося знову по інших місцях. Руки, груди, живіт, частина спини занурювалися колись у купіль смерті, це дало їм чудодійну силу і невразливість. Занурення усього тіла, звичайно, було б смертельним; а так цей чоловік в обмін на часткову втрату чуттєвості здобув невидиму броню, незгірш сталевої, що захищає йому шию, груди, спину. Він і справді один з найдобірніших убивць страшної богині.
— Хто ще знає цього чоловіка? — спитав Будда.
— Чернець Сімха, який допоміг мені принести його сюди.
— Він бачив це? — Татхагатха вказав очима на малиновий шнурок.
Чернець кивнув.
— Тоді пошукай його і приведи до мене негайно. І нікому нічого не розповідай, можеш сказати тільки, що один з прочан занедужав, і ми його тут доглядаємо. Я сам клопотатимусь про нього і лікуватиму.
— Слухаюсь, Прославлений.
І чернець хутко подався з павільйону.
Примостившись коло спальної мати, Татхагатха заходився чекати.
Проминуло два дні, перше ніж лихоманка відпустила хворого і тяма вернулася в його темні очі. Та протягом цих двох днів кожний, хто проходив повз павільйон, міг почути голос Просвітленого, який невпинно щось бубонів над заснулим своїм пацієнтом, так наче промовляв до нього. Зрідка і той щось мурмотів або голосно скрикував, як то буває в гарячковій маячні.
Другого дня чоловік раптом розплющив очі, глянув угору, насупився й повернув голову.
— Доброго ранку, Рілде, — озвався Татхагатха.
— Ти хто? — спитав той несподівано гучним баритоном.
— Той, хто веде шляхом звільнення, — пролунало у відповідь.
— Будда?
— Так мене кликали.
— Татхагатха?
— Так теж мене називали.
Чоловік спробував підвестися, але не зміг і знову впав на мату. Очі його ні на мить не втратили незворушного виразу.
— Звідки тобі відоме моє ім’я? — спитав він нарешті.
— Ти марив у лихоманці й частенько розмовляв.
— Так, я був дуже хворий і безсумнівно, патякав з гарячки. Застудився на тому клятому болоті.
Татхагатха всміхнувся:
— Одна з вад самотньої мандрівки: як тебе спіткає біда, нема кому їй зарадити.
— Слушно кажеш, — згодився Рілд.
Очі йому знов заплющились, і він задихав глибоко й рівно.
Татхагатха лишився в позі лотоса, дожидаючи…
Коли Рілд прокинувся знову, був вечір.
— Пити, — попросив він.
Татхагатха дав йому води.
— Ти голодний? — спитав він.
— Ні, мій шлунок іще не просить.
Він звівся на ліктях і пильно поглянув на свого доглядальника. Тоді знову повалився на мату.
— Ти і є той самий, — ствердно сказав він.
— Атож.
— Що ти збираєшся робити?
— Нагодувати тебе, коли скажеш, що зголоднів.
— Я мав на увазі — після того.
— Доглядати тебе, поки спатимеш, аби не вернулася лихоманка.
— Я не про те.
— Знаю.
— Що буде після того, як я попоїм, відпочину і поновлю свої сили? Татхагатха посміхнувся і витяг з-під своєї одежі шовковий шнурок.