— Нічого, — промовив він. — Нічогісінько. — І, зграбно перекинувши шнурок Рілдові через плече, відвів руку.
Той хитнув головою й відкинувся назад. Тоді простяг руку й пробіг пальцями вздовж шнурка. Обвинув ним пальці, потім зап’ясток. Пестливо доторкнувся до нього.
— Він священний, — мовив трохи перегодом.
— Схоже на те.
— Ти знаєш, для чого він служить і з якою метою?
— Звичайно.
— Чому ж ти не збираєшся нічого робити?
— Мені немає потреби щось робити або діяти. Все приходить до мене. Коли щось і має бути зроблене, то зробити це випадає тобі.
— Не збагну.
— Я знаю й це.
Чоловік задивився вгору, на тіні над головою.
— Тепер я спробував би чогось попоїсти, — проказав він.
Татхагатха дав йому юшки й хліба, той попоїв і запив водою, щоб його не замлоїло. І його не замлоїло, проте він задихав уривчасто.
— Ти завдав образи Небесам, — сказав він.
— Кому як не мені про це знати.
— І применшив славу богині, чиє верховенство тут ніколи не ставилося під сумнів.
— Я знаю.
— Проте я зобов’язаний тобі життям, я їв твій хліб…
У відповідь запала мовчанка.
— Ось чому доведеться мені порушити найсвятішу обітницю, — підсумував Рілд. — Я не можу вбити тебе, Татхагатхо.
— Отже, я завдячую тобі життям, бо ти завдячуєш мені своїм. Вважаймо, що тут ми один з одним поквиталися.
Рілд гмукнув.
— Так тому й бути, — мовив він.
— Що ти робитимеш тепер, коли відмовився від своєї місії?
— Надто тяжкий мій гріх, аби мені було дозволено вернутися назад. Тепер і я завдав образи Небесам, і богиня відвернеться від моїх молитов. Я підвів її.
— Що ж, коли так усе сталося, лишайся тут. Раз обох нас проклято, будьмо принаймні один одному за компанію.
— Гаразд, — погодився Рілд. — Нічого іншого мені й не лишається.
Він знову поринув у сон, а Будда посміхався.
Наступними днями фестиваль тривав, і Просвітлений проповідував серед натовпу тих, хто прийшов до пурпурового гаю.
Він говорив про єдність усіх речей, великих і малих, про закон причинності, про становлення і вмирання, про ілюзію світу, про іскорку атмана, про шлях спасіння через самозречення і єднання з цілим; він говорив про усвідомлення і просвітленість, про безглуздя брахманічних ритуалів, порівнюючи їхні беззмістовні форми з порожніми, без краплі вмісту, посудинами. Багато хто слухав, не багато хто чув, а декотрі лишалися в пурпуровому гаю, аби надягти шафранову мантію і ступити на путь пошуків істини.
І щоразу коли він проповідував, Рілд вмощувався поблизу у своїх темних строях та шкіряних обладунках і не зводив дивовижних чорних очей з Просвітленого.
По двох тижнях після одужання прийшов Рілд до вчителя, коли той прогулювався пурпуровим гаєм, заглибившись у медитацію. Він прилаштувався за крок позаду і по деякім часі заговорив:
— Просвітлений, я слухав твоє учення і прислухався до нього уважно. Багато розмірковував я над твоїми словами.
Учитель кивнув.
— Я завжди був побожний, — провадив Рілд, — інакше не обрали б мене за того, ким я був ще недавно. Відтоді як неможливо стало для мене виконувати своє призначення, я відчув величезну порожнечу. Я зрадив мою богиню, і життя втратило для мене будь-який сенс.
Учитель слухав мовчки.
— Але я почув твої слова, — сказав Рілд, — і вони сповнили мене якоїсь радості. Вони вказали мені інший шлях до спасіння; він, як я відчуваю, кращий за той, що ним я простував доти.
Будда пильно вдивлявся в Рілдове обличчя, слухаючи ці слова.
— Твій шлях зречення — суворий шлях, і я відчуваю, що він праведний. Він відповідає моїм потребам. Отож я прохаю дозволу приєднатися до гурту твоїх послушників і йти за тобою твоїм шляхом.
— А ти певен, — спитав Просвітлений, — що не прагнеш покарати сам себе за те, що ти вважаєш поразкою або гріхом і що гнітить твою свідомість?
— Цього я певен, — відповів Рілд. — Твої слова запали мені в душу, і я відчув істину, яка є в них. Служачи богині, я повбивав більше люду, ніж он на тих гілках листя. І то не рахуючи жінок і дітей. Отож мене нелегко переконати словами, багато я їх наслухався, коли різними голосами й на всі лади мене благали, переконували, проклинали. Твої ж слова глибоко мене зворушують, в них куди більше правди, ніж в ученні брамінів. Залюбки служив би я в тебе катом, душачи ворогів твоїх шафрановим шнурком або голими руками, колов би кинджалом, списом — адже я мастак до різної зброї, присвятивши три життєві терміни вивченню бойових мистецтв, — та відомо мені, що не такий твій шлях. Для тебе перебування в ньому буде не таке важке, як для інших. Їм доводиться відмовлятись від домашнього затишку й сім’ї, від батьківщини і власності. У мене ж нічого цього нема. Вони мають відмовитися від власної волі, а я вже це зробив. Єдине, чого мені тепер бракує, це шафранового облачення.