А потім настав час, коли навіть сам медовоустий Татхагатха слухав і не міг наслухатися свого учня, який увібрав у себе все, що проповідував учитель, довго й глибоко медитував над тим і нині, наче відкривши доступ до таємничого моря, занурював він свою тверду, наче криця, руку в джерело сокровенних вод істини і краси й кропив ними слухачів.
Літо проминуло. Тепер уже не лишалося сумнівів, що просвітлення досягли двоє — Татхагатха та його учень, якого звали Сугатою. Подейкували навіть, що Сугата мав дар цілителя, що коли очі його так дивно світилися, а крижані руки торкалися покорчених частин тіла, вони випростовувалися самі по собі. Розповідали, що якось під час проповіді Сугати один сліпий прозрів.
Дві віри мав Сугата — то була віра в Шлях Спасіння і віра в Татхагатху, Будду.
— Уславлений, — звернувся він якось до нього, — порожньою пусткою було моє життя, аж поки ти навернув мене на Шлях Істини. А просвітлення, якого ти досяг, чи було воно, поки ти не почав проповідувати, як жахтіння полум’я, як гримотіння водопаду — і ти всюди, ти часточка всього: хмар і дерев, лісової звірини і всієї людності, снігу на гірських вершинах і кісток, що біліють у полі?
— Так, — відповів йому Татхагатха.
— Я теж пізнав радість усього, — мовив Сугата.
— Атож, я знаю, — проказав Татхагатха.
— Я збагнув тепер, чому ти одного разу сказав, що все приходить до тебе. Дати світові подібне вчення — ясно, чом тобі заздрили боги. Бідолашні небожителі! Вони гідні жалю. Але ж ти знаєш. Ти знаєш усе.
Татхагатха не відповів.
Коли над краєм повіяли знову буйні весняні вітри, а рік завершив повний свій кругообіг відколи прийшов другий Будда, якогось дня з неба долинув страхітливий зойк.
Мешканці Алунділа повисипали на вулиці й задивилися в небеса. Шудри в полях покидали свою роботу й позадирали голови догори. У великому Храмі, що височів на пагорбі, запала раптова тиша. В пурпуровому гаю за містом ченці обернули погляди на небокрай.
Він шугав по небу, той, що народжений владарювати над вітрами…
З півночі з’явився він — виграючи зеленими й червоними, жовтими й брунатними барвами… Ковзав, наче танцюючи, повітряними стежками…
Далі знову пролунав зойк, і почулося лопотіння могутніх крил, то він злітав понад хмари, перетворюючись на крихітну чорну цятку.
А тоді зненацька метеором кинувся вниз, запалахкотів полум’ям, палаючи й виблискуючи всіма своїми барвами, все збільшуючись і збільшуючись. Несила було повірити, що є на світі жива істота — така гігантська, така стрімка і така розкішна…
Напівдух, напівптах, легенда, що застує небо…
Возій Вішну, дзьобом він розбиває вщент колісниці.
То над Алунділом кружляв Птах Гаруда.
Покружляв і щез за скелястими пагорбами, що обступили місто.
— Гаруда! — вигук цей прокотився містом, полями, пролунав у Храмі, рознісся пурпуровим гаєм.
Може, він прилетів не один: усі знали, що їздити верхи на Гаруді міг тільки хтось із богів.
Довкола запала тиша. Після оглушливого клекоту й шаленої бурі, здійнятої лопотінням його крил, не дивина, що голоси зашелестіли пошепки.
Просвітлений стояв на дорозі побіля пурпурового гаю — ченці його з’юрмилися довкола — і видивлявся у далечінь за скелястими пагорбами.
Сугата підійшов і став поряд.
— Якраз у цю пору, минулої весни… — промовив він.
Татхагатха кивнув.
— Рілд не впорався, — сказав Сугата. — Який новий підступ замислили Небеса?
Будда стенув плечима.
— Я боюся за тебе, вчителю, — провадив Сугата. — Багато життів я прожив, та тільки ти й був моїм єдиним другом. Твоє вчення дарувало мені душевну злагоду. Ну чого б їм не дати тобі спокою? Ти — найневинніший серед людей, а твоє вчення — найсмиренніше. Яке таке зло міг би ти їм заподіяти?
Будда відвернувся.
Тої ж миті, оглушливо ляскаючи могутніми крильми, Птах Гаруда знову з’явився над пагорбами, з його розкритого дзьоба вирвався оглушливий крик. Цього разу він не кружляв над містом, а одразу почав набирати висоту і щез у височині в північному напрямку. Такий стрімкий був його лет, що промайнула мить, друга — і від нього вже не лишилося й сліду.
— Верхівець спішився там, за пагорбами, — висловив припущення Сугата.
Будда заглибився в пурпуровий гай.
Пішки прийшов він з-поза скелястих пагорбів, не поспішаючи.
Гірською дорогою добувався він до переправи, і безгучно ступали по кам’янистій стежині його червоні шкіряні чоботи.
Попереду бігла й шумувала вода, то невеликий гірський потічок перетнув йому шлях. Порухом плеча відкидаючи назад розмаяний криваво-червоний плащ, він попрямував в обхід вигином стежки, над малиновим поясом виблискував рубіновий ефес його кривої шаблі.