— Ніхто не співає гімнів диханню, — пробурмотів Яма, — але біда тому, кому його забракне!
І він пірнув углиб, потягши за собою чорного войовника, стискаючи його тіло своїми руками, ніби сталевими гаками.
Пізніше, набагато пізніш стояла понад берегом потоку вимокла до рубця постать і ніжно, але ще не відсапавшись, промовляла:
— Ти був… найдостойніший… хто повстав проти мене — за всі віки, що на моїй пам’яті… Дуже шкода…
По тому, перейшовши потік, він пішов своїм шляхом далі, міряючи неквапними кроками скелясті пагорби.
Увійшовши до Алунділа, подорожній зупинився в першому ж заїзді, що трапився йому дорогою. Він узяв кімнату й замовив кадіб води для купання. Поки мився, служник вичистив йому одяг.
Перед тим як пообідати, він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Важкий дух ящерів стояв у повітрі, знизу долинав незграйний гомін безлічі голосів.
Люд покидав місто. На задвір’ї один із караванів готувався, щоб удосвіта вирушити в путь. Цієї ночі завершувався весняний фестиваль. Внизу на вулиці крамарі ще розпродували свій крам, матері вгамовували потомлених дітей, а місцевий князьок зі своїм почтом вертався з полювання, до спини прудкого ящера було припасовано здобич — два вогнепівні. Він задивився, як зморена повія сперечається про щось з іще зморенішим на вигляд жерцем, як той трясе головою і врешті, не сторгувавшись, йде геть. Один з місяців уже підбився високо в небі і здавався золотим, прозираючи крізь Міст Богів, а другий, менший, щойно зійшов над небокраєм. Вечірнє повітря віяло прохолодою, несучи до нього крізь запахи міста духмяні пахощі весняного зела: розпуклих бруньок і шовковистих трав, свіжість озимої прорості, а ще парний дух вологого ґрунту й каламутних паводків. Вихилившись з вікна, він угледів Храм на вершині пагорбу.
Затим наказав служникові подати обід йому до кімнати, а тоді послати по місцевого торговця зброєю.
Їв він неквапно, без смаку, а коли скінчив, до кімнати увійшов торговець. На ньому був плащ, обтяжений різноманітними зразками краму, і мандрівник вибрав нарешті довгий кривий клинок і короткий прямий кинджал; те й друге він засунув за пояс.
Невдовзі він вийшов у вечірню прохолоду й попрямував уздовж поораної коліями головної вулиці міста. У дверях обіймались закохані. Він проминув дім, де плакальники голосили над померлим. Якийсь жебрак унадився за ним і покульгав з півкварталу, аж поки він обернувся, позирнув йому в очі й сказав: «Ти не каліка» — і той кинувся геть і загубився в натовпі перехожих. У небо злітали перші вогні феєрверка й спадали додолу довгими вишневого кольору стрічками. З Храму долинули звуки гарбузових ріжків, вони грали мелодію нагасварама. Звідкись з-за дверей, нібито перечепившись, на нього впав чоловік, і, відчувши, як рукою той хапається за його гаман, мандрівник одним порухом зламав йому зап’ясток. Чоловік почав сипати прокльонами і кликати на допомогу, але він відкинув його в стічну канаву і пішов далі, лиш похмурим своїм поглядом відігнавши двох його спільників.
Нарешті прийшов він до Храму, на мить завагався і ступив досередини.
У внутрішній двір він ввійшов слідом за жерцем, який заносив маленьку статую з зовнішньої ніші.
Озирнувши двір, він стрімко попрямував до статуї богині Калі. Довго-довго дивився на неї, поклавши клинок їй до ніг. А коли врешті підняв його і повернувся, щоб іти, то побачив, що за ним спостерігає жрець. Він кивнув йому, і той відразу підійшов і побажав йому доброго вечора.
— Добривечір, жерцю, — відповів Яма.
— Хай освятить Калі твій клинок, воїне.
— Дякую. Вже освятила.
Жрець усміхнувся:
— Ти кажеш так, наче знаєш про це напевне.
— Гадаєш, це з мого боку зухвало, га?
— Ну, скажімо, не зовсім гоже.
— І все-таки я відчув, як сила богині зійшла на мене, коли споглядав її святилище.
Жрець здригнувся.
— Незважаючи на мою службу, я волію обходитися без подібного відчуття сили.
— Ти боїшся її сили?
— Хай там як, — мовив жрець, — а, незважаючи на всю його величність, святилище Калі відвідують далеко не так часто, як святилища Лакшмі, Сарасваті, Шакті, Шітали, Ратрі та інших не таких жаских богинь.
— Та куди їм до неї братися — усім цим богиням? Вона величніша.
— І страшніша.
— То й що? Недивлячись на свою силу, вона ж не чинить несправедливо.
Жрець усміхнувся.
— Хто з людей, відживши своє, жадатиме справедливості, воїне? Як на мене, то куди привабливіше милосердя. Але спробуй назви мені божество всепрощенне.