— Славно міркуєш, — визнав Яма, — але я, як ти сам сказав, воїн. Моя власна природа близька її натурі. Ми думаємо подібно, богиня і я. І в більшості випадків доходимо згоди. А коли ні, то я згадую, що вона, крім того, ще й жінка.
— Хоч я живу тут, — зауважив жрець, — але не говорю так запанібрата про своїх підопічних, про богів.
— На людях, звісно, — озвався співрозмовник. — Та не розказуй мені байок про жерців. Я пив чарку з багатьма з вашої братії і знаю, що ви такі самі блюзніри, як усі смертні.
— На все знайдеться місце і час, — пробурмотів жрець, косо позираючи на статую Калі.
— Атож, атож. А тепер скажи мені, чом давно не чищений цоколь святилища Ями? Весь пилюкою припав.
— Тільки-но вчора його мили, але відтоді повз нього пройшло стільки людей — і от маєш.
Яма посміхнувся:
— Тоді чому, скажи, біля ніг бога немає дарів і не видно жодного сліду жертвоприношень?
— Ніхто не підносить квітів Смерті, — відповів жрець. — Люди приходять тільки подивитися і йдуть геть. Ми, жерці, весь час відчуваємо, як вдало розташовані ці дві статуї. Жахлива парочка, хіба не так? Смерть і погубниця!
— Могутня команда, — пролунало у відповідь. — Але чи не хочеш ти запевнити мене, що ніхто не робить Ямі жертвоприношень? Так-таки й ніхто?
— Ніхто, крім нас, жерців, і то коли надходить час за календарем благочестя, та ще випадкових городян, коли хто з любих їхньому серцю лежить на смертній постелі, а йому відмовлено в безпосередньому перевтіленні, — крім подібних випадків, я ніколи не бачив, щоб Ямі приносили жертву і робили це просто, щиро, з власної доброї волі або з приязні.
— Він, мабуть, почуває себе скривдженим.
— Зовсім ні, воїне. Бо хіба все живе — за своєю природою — не є данина, призначена Смерті?
— Слушно кажеш. Навіщо йому чиясь добра воля чи приязнь! Зайві дари, він і так візьме, що захоче.
— Так само, як Калі, — погодився жрець. — І в практиці обох цих божеств частенько знаходжу я виправдання для атеїзму. На превеликий жаль, надто помітно виявляють вони свою силу в цьому світі, аби хтось міг повірити, що їх не існує. А шкода.
Воїн розреготався:
— Жрець, який вірує наперекір своєму бажанню! Мені це до вподоби. Ну й насмішив ти мене! Ось візьми і купи собі барильце соми — для жертовних потреб.
— Дякую, воїне. Так і вчиню. А тепер, може, згодишся пристати до мене задля невеликої випивачки — на честь Храму?
— Присягаюся Калі, я згоден! — вигукнув той. — Але тільки невеликої.
Він рушив услід за жерцем до центральної будівлі, а там сходинками спустилися в погріб, де враз було відкрито барило й виставлено два келихи.
— За твоє здоров’я і довге життя, — мовив Яма, підіймаючи свій.
— За твоїх жаских покровителів — Яму і Калі, — сказав жрець.
— Дякую.
Вони вихилили до дна міцний напій, і жрець налив ще по келиху.
— Аби не застудити горлянку в нічній прохолоді.
— Чудово.
— Приємно бачити, що ці мандрівники нарешті роз’їжджаються, — проказав жрець. — Їхня побожність збагачує Храм, але вони так потомили обслугу.
— За від’їзд прочан!
— За від’їзд прочан!
І вони знову випили.
— Я гадав, більшість із них приїхала подивитись на Будду, — сказав Яма.
— То правда, — відповів жрець. — Аз іншого боку, вони і з богами не бажають заходити через це в суперечку. Отож перед тим як навідатися до пурпурового гаю, вони у Храмі здійснюють жертвоприношення або дають на молебні.
— А що тобі відомо про так званого Татхагатху та його вчення?
Жрець відвів погляд убік.
— Я служитель богів і брамін, воїне. А про нього не хочу я балакати.
— То виходить, він дозолив і тобі?
— Годі! Я ж сказав: це те, на що мені шкода й балачки.
— Атож, воно й цього не варте, а невдовзі буде варте ще меншого. Дякую за сому. Гарного тобі вечора, жерцю.
— І тобі гарного вечора, воїне. Хай боги всміхаються тобі на твоєму шляху.
— І тобі на твоєму.
Піднявшись по сходинках, він покинув Храм і рушив далі своєю дорогою через місто — неквапливою ходою.
Коли прийшов він до пурпурового гаю, в небі було вже три місяці, за деревами попалахкували табірні вогники, в небі над містом примарні відблиски вогнів розпукувались блідим цвітом, напоєний вільгістю вітерець ворушив листя над головою.
Яма безгучно ступив до гаю.
Вийшовши на освітлену галявину, опинився він перед шерегами постатей в однаковому облаченні. На кожній — шафранова мантія з шафрановим каптуром, що спадав на обличчя. Було їх тут сотні, і всі сиділи непорушно і німо.