Трави поблякли, зав’яли, але перше ніж відпустити його на волю, щось страшно затріщало, захрускотіло, і дерево, що корінням своїм злучало водно весь світ і в чиєму гіллі, наче рибини в неводі, тріпотіли зірки, хитнулось уперед і розчахнулося навпіл; горішнє гілля роздерло небеса, коріння виверглось — і зазяяла безодня, листя посипалось на Яму зелено-голубим дощем. Величезний уламок стовбура впав мало не на нього, відкинувши поперед себе тінь, густу, як нічна пітьма.
Здаля він усе ще бачив Будду, який сидів у медитації і ніби й не усвідомлював, який хаос вивергається довкола нього.
А далі була тільки пітьма і звук, схожий на удар грому.
Яма стріпнув головою, широко розплющив очі.
Він сидів у пурпуровому гаю, прихилившись до голубого стовбура, на колінах у нього лежав оголений клинок.
Нічого довкола немовби не змінилося.
Перед ним, наче в медитації, сиділи шерегами ченці. Так само віяло вологою прохолодою і під подувом вітру мерехтіли вогні.
Яма звівся на ноги, знаючи тепер якимсь чином, де знайти того, кого він шукав.
Він ступив на добре натоптану стежку, проминув ченців і заглибився в ліс.
Стежка вивела його до пурпурового павільйону, але в ньому нікого не було.
Він пішов далі, поступово ліс перетворювався на дикі нетрі. Земля ставала розгаслою, і круг неї клубочився легенький туман. Але в світлі трьох місяців він і далі ясно бачив перед собою стежку.
Вона збігала вниз, і тут голубокорі та пурпуроволисті дерева здавалися присадкуватішими та покрученішими, ніж нагорі. По узбіччях почали з’являтися невеликі калюжки з клаптями сріблястої піни, від чого водяна поверхня здавалася поїденою проказою. В ніс ударив болотяний дух, а з чагарів долинув хрипкий подих невідомих істот.
Здаля, звідки він прийшов, лунали співи, і він збагнув, що то ченці, яких він лишив позаду, проснулися і розійшлися по гаю. Вони вже впоралися зі своїм завданням: об’єднавши думки, наслали на нього видиво непереможності їхнього вчителя. І співи — то, либонь, сигнал до…
Ось він де!
Він сидів на валуні посеред галявини, купаючись у місячному світлі.
Яма витяг клинок і попрямував до нього.
Коли зосталось пройти кроків із двадцять, той, що сидів, повернув до нього голову.
— Вітаю тебе, о Смерте, — озвався він.
— І моє тобі вітання, Татхагатхо.
— Скажи мені, навіщо ти прийшов?
— Є рішення, що Будда має вмерти.
— Це, одначе, не відповідь на моє запитання. Навіщо ти прийшов сюди?
— Хіба ти не Будда?
— Кликали мене і Буддою, і Татхагатхою, і Просвітленим, і ще по-всякому. Та, відповідаючи на твоє запитання, скажу: ні, я не Будда. Ти вже досяг того, що збирався вчинити. Сьогодні ти вбив справдешнього Будду.
— Либонь, я став слабкий на пам’ять, бо, признатися, нічого такого не пригадую.
— Справдешнього Будду ми звали Сугатою, — відповів Татхагатха. — А доти ім’я його було Рілд.
— Рілд! — усміхнувся Яма. — Ти намагаєшся мене запевнити в тому, що він був щось більше, аніж просто кат, якого ти відмовив від його ремесла?
— Багатьох катів відмовляли від їхнього ремесла, — мовив у відповідь той, що сидів на валуні. — А Рілд з власної волі відмовився від своєї місії і ступив на Шлях. Він — єдина відома мені людина — за всі часи, — яка справді досягла просвітлення.
— Хіба те, що ти поширюєш, не є така собі пацифістська релігія?
— Так.
Яма закинув голову назад і розреготався.
— Хвалити бога, що ти не проповідуєш релігії войовничої! Бо твій кращий учень, просвітлений і таке інше сьогодні пополудні мало не зітнув мені голову.
Тінь утоми притьмарила незворушне обличчя Будди.
— Ти гадаєш, він справді міг перемогти тебе?
Хвильку помовчавши, Яма відповів:
— Ні.
— Ти думаєш, він знав про це?
— Можливо.
— Хіба ви не знали один одного до сьогоднішньої зустрічі? Не бачили один одного в ділі?
— Так, — потвердив Яма. — Ми були знайомі.
— Отже, він знав про твою майстерність, передбачав кінець вашого двобою.
Яма промовчав.
— Він з доброї волі став мучеником, а я про те й не відав. Мені здасться, він не дуже-то сподівався тебе побити.
— Навіщо ж він тоді брався?
— Хотів щось довести.
— Що ж міг він сподіватися довести таким чином?
— Не знаю. Певен тільки одного: все було так, як я кажу, адже я знав його. Надто часто я слухав його проповіді, його мудрі притчі, аби повірити, що він міг піти на це без будь-якої мети. Ти вбив справдешнього Будду, Боже Смерті. Ти ж знаєш, хто я такий.
— Сіддхартхо, — сказав Яма, — я знаю, що ти шахрай. Знаю, то ти не Просвітлений. Усвідомлюю, що вчення, яке ти проповідуєш, міг би пригадати будь-хто з Перших. Ти вирішив воскресити його і прикидаєшся його творцем. Ти заповзявся поширити його, сподіваючись створити протидію релігії, за допомогою якої правлять істинні боги. Я в захопленні від твоїх зусиль. Все це було мудро задумано й зроблено. Але найбільша твоя помилка, як мені здається, в тому, що ти обрав пасивне віровчення, щоб боротися проти активного. Цікаво знати, чому ти так вчинив, маючи великий вибір інших релігій, які куди більше пасували б твоїй меті.