— Атож.
— Я весь час усвідомлював стан свого існування.
— Я так і знав.
Сам розплющив очі, вони заблищали.
— І ти наважився викликати мене аж звідти?
— Так.
Сам похилив голову.
— Недарма тебе називають Богом Смерті, Ямо-Дхармо. Ти вихопив у мене кінцевий досвід. Ти розбив на темному камені своєї волі те, що перебуває поза межами людського сприйняття і смертної слави. Чому ти не лишив мене там, де я був, в океані буття?
— Тому, що світ потребує тебе й твого смирення, твоєї побожності, твого великого вчення і твоїх макіавеллівських підступів.
— Ямо, — відповів Сам, — я старий-престарий, мені стільки літ, скільки й людині на цім світі. Я був одним із Перших, ти ж знаєш. Одним з найперших, хто прибув сюди — будувати оселю й жити. Решта всі на цю. пору вже повмирали або поробилися богами — dei ex machini[6]… Талан усміхався й мені, але я випустив його з рук. І то бувало не раз. Я ніколи не жадав стати богом, Ямо. Справді не жадав. То тільки пізніше, коли я побачив, що вони виробляють, я почав накопичувати в собі силу — скільки міг. Та було вже запізно. Вони поробилися надто могутніми. І тепер я лише бажаю спати віковічним сном, знову спізнати Великий Супокій, вічне блаженство, слухати, як співають зорі над берегами неозорого океану.
Ратрі нахилилася й зазирнула йому в очі.
— Ти нам потрібен, Саме, — промовила вона.
— Знаю, знаю. Це одвічна історія, як у тій стародавній приказці: хто везе, того й поганяють.
Але, кажучи це, він усміхався, й вона поцілувала його в чоло.
Тек підскочив у повітря і приземлився на ложе.
— Людство радіє, — мовив Будда.
Яма подав йому мантію, а Ратрі — пантофлі.
Аби прочуматись від супокою буття, що його не в змозі осягнути смертний, потрібен час. Отож Сам спав. Він бачив сни і вві сні когось гукав або просто скрикував. Їсти йому не хотілося; однак Яма підібрав йому тіло міцне і навдивовижу здорове, цілком здатне витримати психосоматичні зміни при переході в нього зі стану божественного.
Сам міг просиджувати годинами, непорушно дивлячись на камінець, зернину або листочок. І тоді його годі було вивести з задуми.
Яма вбачав у цьому небезпеку і радився з Ратрі й Теком.
— Недобре, що зараз Сам отак відгороджується від світу, — сказав він. — Я намагався І ним побалакати, але це однаково, що до вітровію волати. Самові нема вороття до його попереднього стану. Але він робить спроби і марнує зусилля.
— Може, ти не так тлумачиш його спроби? — висловив здогад Тек.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Бачиш, як він споглядає зернину, яку поклав перед собою? Придивись, які зморшки в кутиках його очей.
— Ну то й що?
— Він мружить очі. Хіба зір йому погіршав?
— Ні.
— Тоді чому він мружить очі?
— Від зусиль дослідити зернину.
— Дослідити? Це не той Шлях, що його він проповідував. А проте він таки досліджує. Але дивиться на предмет, не заглиблюючись у медитацію, не шукаючи в об’єкті того, що веде до вивільнення суб’єкта. Далебі.
— Що ж він тоді робить?
— Протилежне цьому.
— Тобто?
— Він вивчає зернину, обмірковуючи її шляхи та форми існування, і таким чином силкується прив’язати себе до життя. У тому, що в ній закладено, Сам шукає приводу для свого подальшого існування[7]. Він знов і знов намагається загорнутися в серпанок Майї[8] — ілюзії світу.
— Гадаю, слова твої слушні, Теку, — озвалася Ратрі. — Як ми можемо підсобити йому в його намаганні?
— Не знаю напевне, пані.
Яма кивнув головою, його темне волосся зблиснуло в променях сонця, що просоталися крізь вузьку щілину в критій галереї.
— Ти вказав мені пальцем на те, чого я недобачав, — визнав він. — Сам вернувся ще не повною мірою, дарма що має людське тіло, ходить, як люди, на двох ногах і розмовляє так само, як ми. Проте його думки все ще для нас недосяжні.
— Що ж нам робити? — знов озвалася Ратрі.
— Поводи його на довгі прогулянки по околицях, — порадив Яма. — Погодуй ласощами, розворуши йому душу поезією та співами. Роздобудь хмільного питва — тут, у монастирі, такого немає. Вдягни його в шовкові барвисті шати. Приведи двох-трьох повій. Вкинь його знову у вир життя. Тільки так можна розірвати пута його божественного існування. Який же я недоріка, що не здогадався про це раніш…
— Недоріка, та не безнадійний, Боже Смерті, — докинув Тек.
Темний пломінь метнувсь в очах у Ями, але він посміхнувся:
— Це мені невеличка віддяка за ті слова, що їх я, не подумавши, зронив у твої волохаті вуха, — визнав він. — Пробач мені, мавпо, ти справжня людина, та ще й розумна і прониклива.
7
За ведичною міфологією, жива істота, коли вичерпується її добра карма, спускається на землю у вигляді дощу, далі стає зерниною, що, з’їдена чоловіком, перетворюється на сім’я, яке запліднює жінку; і таким чином послідовно відроджується людська форма життя, аби знову вернутися на матеріальний шлях і нескінченно повторювати той самий цикл.
8
Майя, ілюзія — енергія Всевишнього, яка змушує живу істоту забути про свою духовну природу і про божественне; це також магічна сила, здатність божества до метаморфози, зміни свого вигляду шляхом перевтілення в інший вид.