— Так, — відповів Яма, очі його палали вогнем під насупленими чорними бровами.
— Як же ти це пояснюєш? Хтось народжується з паранормальним мозком, пізніш його душа переноситься в цілком нормальний мозок, одначе аномальні його здатності при перенесенні зберігаються. Чому таке відбувається?
— Бо в тебе є лише одна тілесна матриця, і електрична, і хімічна за своєю природою, от вона й заходжується негайно перебудовувати нове фізіологічне оточення. Нове тіло має в собі чимало такого, що сприймається нею радше як хвороба, отож вона намагається вилікувати його, зробити таким, як було перше тіло. Якби, скажімо, нинішню твою оболонку вдалося зробити фізично безсмертною, то рано чи пізно вона стала б як дві краплі води схожою на тіло, дане тобі при народженні.
— Як цікаво.
— Тому-то перенесені властивості, такі слабкі попервах, робляться тим дужчі, що довше ти перебуваєш у даному тілі. Отож найкраще — розвивати свій Атрибут і, може, навіть підсобляти собі механізмами.
— Гаразд. Це те, чим я завжди цікавився. Дякую. Ну а тим часом — випробовуй на мені й далі силу свого смертоносного погляду, він, знаєш, досить-таки болючий. Отже, яка не є, а зброя. Ну а тепер послухай мого казання. Одному гордовитому та самовпевненому чоловікові, ось такому, як ти, — відомому своєю милою схильністю всіх повчати, — випало провадити досліди над такою собі недугою, що призводить до фізичного й морального занепаду недужого. Якогось дня з’ясувалося, що він і сам підчепив цю хворобу. А що ліків від неї він досі не вигадав, то, відкинувши все, підійшов до люстра, поглянув на себе і мовив: «Однак мене вона навіть прикрашає». Ця баєчка про тебе, Ямо. Ти й не намагаєшся побороти свій стан, ти радше ним пишаєшся. У гніві ти виказав себе, і тепер я певен у своїй слушності, коли скажу: твоя хвороба — Калі. Ти не віддав би сили і влади в руки негідників, якби ця жінка не змусила тебе до цього. Я знаю її з дуже давніх пір і певен, що вона анітрохи не змінилася. Вона не здатна кохати чоловіка. Їй небайдужі тільки ті, що приносять їй дари хаосу. Якщо ти перестанеш потурати її меті, вона одразу дасть тобі відкоша, Боже Смерті. Я кажу тобі це не тому, що ми вороги, а радше як чоловік чоловікові. Я знаю, що кажу. Повір мені. Тобі, либонь, не пощастило, Ямо, адже ти не побув молодим і не пізнав першого кохання у весняну пору своєї юності… Мораль же моєї маленької нагірної проповіді така: навіть люстро не здатне показати тебе такого, який ти є, якщо ти не хочеш бачити. Аби переконатися в слушності моїх слів, піди разочок наперекір її забаганкам, бодай у дрібниці, і ти побачиш, як швидко вона зреагує і в який спосіб. Що ти робитимеш, коли твоя власна зброя обернеться проти тебе, Смерте?
— Ти вже скінчив? — спитав Яма.
— Майже. Проповідь — це застереження, і я тебе застеріг.
— Не знаю, в чому твоя сила, Саме, але бачу, що та твоя здатність захищає тебе зараз, роблячи невразливим проти мого смертоносного погляду. Вважай, що тобі пощастило, бо я ослабнув…
— Я так і вважаю, адже голова моя мало не лусне від болю. Кляті твої очі!
— Настане день, коли я знову випробую твою силу, і якщо навіть тоді вона виявиться для мене нездоланною, ти загинеш того ж дня. Якщо не від мого Атрибуту, то від моєї шаблі.
— Якщо це виклик, то я, мабуть, не поспішатиму його прийняти. А до наступної спроби пропоную тобі послухатися моєї поради й переконатися в правдивості моїх слів, аби діяти напевне.
Поки все це відбувалося, Яма загруз у піску вже вище колін.
Сам зітхнув і спустився зі свого сідала.
— До цього валуна веде лише одна безпечна стежка, і нею я й виберуся звідси. А тепер скажу тобі, як порятувати своє життя, коли ти не надто гордий. Я наказав ченцям прийти сюди мені на підмогу, якщо вони почують благальні крики. Я вже тобі сказав, що не збираюся кликати по допомогу, — і не збрехав. Але раптом ти їх покличеш отим своїм гучним голосом, вони встигнуть прибігти раніше, ніж тебе засмокче надто глибоко. Вони витягнуть тебе на твердий ґрунт і не завдадуть тобі ані найменшої шкоди, бо такий їхній Шлях. Мені симпатична думка про те, що Бога Смерті вирятують ченці Будди. На добраніч, Ямо. Пора мені розпрощатися з тобою.
Яма всміхнувся.
— Настане й інший день, о Буддо, — промовив він. — Я його дочекаюсь.
Тікай же тепер так шпарко і так далеко, як тільки зможеш. Світ замалий для тебе, щоб сховатися од мого гніву. Я йтиму за тобою назирці, і я навчу тебе просвітлення — чистим пекельним полум’ям.