— А як з’явиться Бог Смерті — щоб приєднатись до гри?
— І нехай! — вигукнув Тарака. — Ти перестав розважати мене, Приборкувачу. На добраніч. Спи далі.
І він поринув у примарну сутінь та німу тишу — перша помалу густішала: друга розвіювалась.
Від подальших днів лишилися тільки яскраві проблиски.
До нього долинали уривки розмов чи пісень, перед зором поставали мальовничі видива галерей, світлиць і садів. А якось він зазирнув у підземний каземат, де на дибі катували людей, і почув власний регіт.
І поміж цими мозаїчними видивами дійсності його навідували сни, такі схожі на дійсність. У них палало полум’я пожеж, текли ріки крові та сліз. У напівтемному безмежному соборі він кидав гральні кості; і то були світила й планети. Метеори кресали вогонь у нього над головою, комети прокреслювали сліпучі дуги на чорному склі склепіння. Несподівано крізь страх до нього пробився спалах радості, він знав, що ця радість здебільше належала не йому, та в ній була і його часточка. А от страх — той цілком належав йому.
Коли Тарака вихиляв забагато вина або валявся захеканий на своєму широкому й низькому ложі в гаремі, сила, якою він тримав у полоні украдене тіло, слабшала. Проте слабкий був ще і Сіддхартха: памороки забиті насильницьким вторгненням, а тіло хмільне і знеможене; і знав він: іще не настала година скинути владу, що її забрав над ним повелитель демонів.
Іноді він бачив усе довкола не очима того тіла, що було колись його власним, а зором демона, спрямованим одразу навсебіч; поглядом своїм здирав він тоді з усіх, з ким здибався, плоть і кістки, прозираючи під ними вогонь справдешньої їхньої сутності; вогонь той мінився кольорами й потьмарювався тінями їхніх пристрастей — то мерехтів од скнарості, хтивості або заздрості, то корчився од голоду і жадоби, то тлів затаєною ненавистю, то тьмянів, пригасаючи од страху й болю. Він жив у кольористому пеклі, і зрідка ця картина пом’якшувалась холодним голубим світінням інтелекту вченого, білою аурою мрущого ченця, рожевим ореолом шляхетної жінки, що уникала його погляду, чи простенькими барвами заклопотаних грою дітлахів.
Він походжав по високих залах та просторих галереях князівського палацу в Паламайдсу, то був його виграш. Князь Відегха опинився, закутий, у власній катівні. І ніхто з його підданців навіть гадки не мав, що трон його нині захопив демон. Усе йшло ніби своїм звичаєм.
Немовби вві сні, Сіддхартха їхав вулицями міста верхи на слоні. Усім городянкам було наказано стояти коло дверей своїх осель, і тих, які йому подобалися, він забирав до гарему. Вражений, Сіддхартха несподівано упіймав себе на тому, що бере участь у тих оглядинах, обговорюючи з Таракою приваби чи вади тої або тої матрони, дівчини, молодиці. Дістали і його хтиві пожадання повелителя демонів — і зробилися його власними пожаданнями. Усвідомивши це, він піднявся на вищий щабель пробудження, і віднині не завжди тільки волею демона рука підносила йому до уст ріжок з вином або хапалася за батіг у катівні. Дедалі надовше лишався він при тямі і врешті з певним відчуттям жаху збагнув, що і в ньому, як і в кожній людині, криється його власний демон, ладний відгукнутися на клич братів своїх.
І от якогось дня повстав він проти сили, що керувала його тілом і гнітила його розум. Він давно вже отямився і співіснував з Таракою — то як безмовний спостерігач, то як активний учасник його витівок.
Вони стояли на балконі, що виходив у сад, і вдивлялися в ясноту дня. Тарака зажадав — і одним махом зробив сад невпізнанним. Замість барвистих квітів — чорні головешки. Ящероподібні істоти заполонили ставки та дерева, зашамотіли, засновигали в густих тінях. Пахощі та ароматичні есенції стали неприємними й пересичили до нудоти повітря, по траві зазміїлися цівки чорного диму.
Вже тричі вчиняли замах на його життя. Останньою була спроба капітана палацової сторожі. Проте клинок у його руці перетворився на гадину, і та вп’ялася йому в лице, вирвала очі, напустила в його жили отрути, від якої він весь почорнів, розпух і помер у корчах, благаючи дати йому ковток води.
Сіддхартха простежив, як діє демон, і зненацька завдав удару.
Поволі верталась до нього та сила, якою він востаннє був скористався в Пекельному Колодязі. Дивом дивним незалежна від матерії його мозку — все це колись пояснив йому Яма, — сила та помалу-малу оберталася, мов веретено, у самісінькій середині простору, яким був він.
Тепер веретено закрутилося дужче — і він жбурнув цю свою силу проти сили непроханої.