— Тоді зніми з мене своє прокляття, Приборкувачу, — і я полишу тебе того ж дня, оддам твою плотську личину. Знов затужив я за холодними чистими вітрами піднебесся! Звільни мене цю ж мить!
— Запізно, о владико ракшасів. Ти сам напитав собі те, що маєш.
— А що це? Чим пов’язав ти мене цього разу?
— Пригадуєш, як у той час, коли ми боролися на балконі, ти насміхався наді мною? Казав, що я теж маю задоволення від зла, яке ти сієш повсюди. Твоя була правда, бо людська натура має темний і світлий бік водночас. У людині поєднується багато протиріч, вона не є те чисте полум’я, яким ти був колись. Розум її часто воює з почуттями, а воля — з бажаннями… Ідеали її не в злагоді з дійсністю; якщо вона піде за ними, то не мине її туга за втраченою минувшиною, а як од них одцурається — спізнає гірку муку за те, що зрадила мрію, нову і шляхетну. Хай би що вона робила, все для неї воднораз знахідка і втрата, прибуток і збиток. Завжди вона оплакує те, що вже своє віджило, і боїться того, що таїть у собі нове. Здоровий глузд повстає проти традиції. Почуття чинять опір обмеженням, що їх накладають на людину її одноплемінці. І від цих суперечностей завжди народжується те, що ти назвав прокляттям роду людського і висміяв, — відчуття вини!
А тепер поміркуй: ти і я в одному тілі, і коли я не з власної волі йшов твоїм шляхом, — а іноді й з власної, — то шлях цей не був дорогою з одностороннім рухом. Як ти схилив був мою волю до своїх діянь, так, у відповідь, і твою волю зігнула моя огида до деяких твоїх вчинків. Ти навчився того, що називається почуттям вини, і завжди відтепер воно домішуватиме гіркості у твої насолоди. Ось чому потьмарилась твоя втіха. Ось чому зараз ти хотів би податися геть, втекти. Але від цього краще не стане. Почуття вини наздожене тебе й на краю світу. Воно полетить услід за тобою в царство холодних чистих вітрів. Воно гнатиметься за тобою всюди. Ось що воно таке, прокляття Будди.
Тарака затулив обличчя руками.
— Лишається одне — плакати, — сказав він нарешті.
Сіддхартха не відповів.
— Будь ти проклятий, Сіддхартхо, — промовив Тарака. — Ти приборкав мене знову, і в’язниця моя тепер ще страшніша, ніж Пекельний Колодязь.
— Ти сам себе й приборкав. Адже це ти порушив нашу угоду — не я.
— То людям випадає страждати від порушення угод з демонами, але жоден ракшас донині від цього ще не страждав.
Сіддхартха не відповів.
Наступного ранку, коли він снідав, хтось загупав у двері його покоїв.
— Хто сміє? — закричав він.
Ту ж мить завіси повискакували з одвірка, засув переломився, мов суха тріска, і двері грюкнули до світлиці.
Через поріг ввалився ракшас: рогата тигряча голова на плечах здоровенної мавпи, на ногах копита, на руках кігті; на мить він зробився прозорий, випустив з рота цівку диму, знову зробився видимий, ще раз здимів і ще раз з’явився. З кігтів його скрапувало щось не схоже на кров, на грудях курився величезний опік. У повітрі запахло паленою шерстю та горілою плоттю.
— Володарю! — крикнув він. — Прийшов чужинець і просить зустрічі з тобою!
— І ти не спромігся його переконати, що мені не до нього?
— Володарю, на нього накинулася твоя сторожа, душ із дванадцять, але він… Він махнув на них рукою — і спалахнуло таке яскраве світло, що навіть ракшасові його не витримати. Це тривало хвильку — і від них не лишилося й сліду, так наче на світі їх і не було… У стіні ж за ними зазяяла величезна дірка… Жодного уламку, тільки гладенька пропалена дірка.
— І тоді ти накинувся на нього?
— Багато ракшасів накинулося на нього, але в нього було щось таке, що нас відкинуло геть. Він знову махнув рукою, і вже троє наших щезло поглинутих спалахом, що його він послав… Мене він лише трохи зачепив. Отож мене послано до тебе з дорученням… Мені більше несила триматися…
По цих словах він щез, а над тим місцем, де стояло чудовисько, зависла вогняна куля. Тепер його слова гучали прямо в мозку:
— Він велить тобі негайно вийти до нього, а ні — то зруйнує палац.
— А ті троє, яких він спалив, теж набули своєї звичної форми?
— Ні, — відповів ракшас. — Їх більше немає…
— Який на вигляд цей чужинець? — спитав Сіддхартха, насилу вимовляючи слова власними устами.
— Він височенний, — почав демон, — на ньому чорні бриджі і чоботи. А вище вдягнений дуже дивно. На правій руці щось на зразок суцільної білої рукавиці, яка тягнеться вгору до плеча, огортає груди, а ззаду гладенько щільно облягає шию і всю голову. Спереду видно лише нижню частину обличчя: на очах у нього великі чорні лінзи, вони виступають наперед майже на п’ядь. На поясі носить короткі піхви з тої самої білої матерії, що й рукавиця, але в них замість кинджала — жезл. Під тканиною, там, де вона облягає його плечі й потилицю, випинається горбок, так наче там у нього невеличкий ранець.