Сам відчув, як щось сіпнуло й скрутило його тіло і мозок, то погляд Ями впав на нього, проштрикнувши глибше самої сутності.
Калі теж уп’ялася йому поглядом в очі, тримаючи перед собою свій верескливий скіпетр.
Відчуття було таке, наче з нього скотився один камінь, але враз придушив другий.
— Прощавай, Приборкувачу, — виникли в його мозку слова.
І череп мало не луснув.
Він відчув, що падає.
Щось билося й пульсувало.
У нього в голові, всередині і довкола.
Від цієї пульсації він і прочнувся — і враз відчув, що оповитий болем, немов бинтами.
А руки й ноги немов у кайданах.
Він напівсидів на підлозі тісного відсіку. Біля дверей умостився, попахкуючи люлькою, Червоний.
Яма кивнув, але ні пари з уст.
— Чом я живий? — спитав його Сам.
— Ти живий, щоб відбулася зустріч, про яку ти домовився багато років тому в Махартсі, — сказав Яма. — Брахмі кортить побачити тебе знову.
— Але ж мені не кортить побачити Брахму.
— З плином років це ставало дедалі очевидніше.
— Бачу, пливун не підточив твоєї кмітливості.
Яма всміхнувся.
— Ти небезпечна погань, — сказав він.
— Знаю. І вправляюся, аби не втратити форму.
— Здається мені, оборудка твоя луснула?
— На жаль, це так.
— Можливо, ти ще зможеш відшкодувати собі те, що втратив. Ми на півдорозі до Небес.
— Гадаєш, у мене є шанс?
— Аякже. Часи змінюються. Може, на цьому тижні Брахма покаже себе як милосердне божество.
— Мій трудотерапевт радив мені тренуватися на безнадійних оборудках.
Яма здвигнув плечима.
— А що сталося з демоном? — спитав Сам. — З отим, що був зі мною?
— Я таки дістав його, — відповів Яма, — добряче йому перепало. Не знаю, порішив я його чи тільки відкинув. Але ти можеш про це більше не турбуватися. Я покропив тебе протидемонічним репелентом. Якщо ця тварюка ще жива, то не скоро оклигає від мого погляду. Може, й ніколи. Скажи краще, як тебе спіткала така халепа? Я гадав, що хто-хто, а ти непіддатливий демонічній владі та одержимості.
— Так само гадав і я. А що то таке — протидемонічний репелент?
— Я знайшов хімічний реактив, нешкідливий для нас, тоді як енергетичні істоти його не витримують.
— Зручна штукенція. Як би вона придалася у дні приборкання демонів.
— Атож. Ми пустили її в хід у Пекельному Колодязі.
— Судячи з того, що я бачив, то було бойовисько хоч куди.
— Еге ж, — сказав Яма. — А на що воно схоже, коли ти одержимий демоном? Як почуваєшся, коли тобою потурає чужа воля?
— І дивно, і страшно, і водночас повчально, — пояснив Сам. — Багато чого можна пізнати.
— Як так?
— Цей світ належав їм попервах, — сказав Сам. — Ми відняли його в них. Чому вони повинні відмовлятися від своєї природи — тільки тому, що ми ненавидимо їх такими, які вони є? Адже для них — це ми демони.
— Ну а як при цьому почуваєшся?
— Коли тобою потурає чужа воля? Ти й сам знаєш.
Посмішка щезла з обличчя Ями, проте одразу й вернулася.
— Ти хочеш, аби я дав тобі ляпаса, Буддо? Тоді ти зміг би відчути, що твоє зверху, чи не так? Але, на превеликий жаль, я садист і цього не зроблю.
Сам засміявся.
— Вельми зворушений, Смерте.
Деякий час вони сиділи мовчки.
— Може, пригостиш сигареткою?
Яма простяг йому сигарету і дав припалити.
— А який зараз на вигляд Перший Опорний Пункт?
— О, ти, мабуть, його не впізнав би, — промовив Яма. — Навіть якби цю мить усі там повмирали, то і тоді він бездоганно функціонував би найближчі десять тисяч років. Розквітали б квіти, бриніла музика, водограї мінилися б усіма кольорами веселки. Гарячі страви, як завше, з’являлися б на столах у садових павільйонах. Саме Небесне Місто нині безсмертне.
— Що й казати, підхожа оселя для тих, хто проголосив себе богами.
— Проголосив себе? — перепитав Яма. — Ти помиляєшся, Саме. Божественність — не просто назва. Це певний стан буття. Просто безсмертям його не досягнеш, адже останній батрак, що обробляє поле, і той може досягти безперервності свого існування. Може, тоді все залежить від плекання свого образу, подоби — Аспекта? Ні. Будь-який вправний гіпнотизер може виліпити з себе який завгодно образ для бодай-якої гри. Може, головне — володіти Атрибутом? Звісно, ні. Я можу сконструювати механізми, куди потужніші і точніші, ніж будь-яка здатність чи властивість, яку може розвинути в собі людина. Бути богом — це піднестися до вищої якості буття, здатності бути самим собою, і то до такої міри, що пристрасті твої співмірні з силами світобудови, і це розуміє кожен, не встигнувши навіть почути імені твого, а тільки на тебе глянувши. Один стародавній поет сказав, що весь світ повен відгомонів та відповідностей. Інший написав довгу поему про пекло, де кожна людина терпить муку, породжувану якраз тими силами, що правили її життям. Бути богом означає бути здатним розпізнати в самому собі все істинно важливе, а тоді взяти той єдино можливий тон, який забринить зграйно, співзвучно з усім сущим. Саме тоді ти станеш — поза мораллю, логікою чи естетикою — вітром чи вогнем, морем, гірським пасмом, дощем, сонцем або зірками, летом стріли, вечірніми сутінками, обіймами кохання. Богом робить те^е твоя найдужча пристрасть, і боги панують над світом, керуючись своїми панівними пристрастями. А ті, що споглядають богів, — навіть не знаючи їхніх імен, — кажуть: «Це — Вогонь. Це — Танок. Це — Руйнування. Це — Кохання». Отож у відповідь на твої слова скажу: вони не проголошували себе богами. Богами їх називають інші, усі, хто їх бачить.