— Ага, он вони що бренькають на своїх фашистських балалайках!
— Ти вибрав невдалий прикметник.
— Усі інші ти вже вичерпав.
— Схоже, що на це питання ми ніколи не знайдемо спільного погляду.
— Якщо я питаю, чого ви гнобите світ, а ти плетеш мені купу поетичних нісенітниць, то не знайдемо. Гадаю, на це просто не може в нас бути спільних поглядів.
— Тоді пошукаймо іншої теми для розмови.
— А таки справді, дивлячись на тебе, я кажу собі: «Це — Смерть».
Яма не відповів.
— Дивовижна в тебе, як ти сказав, панівна пристрасть. Я чув, шо ти був старий, перше ніж став молодий…
— Адже ти знаєш, що так воно й було.
— Ти був механіком-вундеркіндом і чудовим зброярем. У спалаху полум’я згоріла твоя юність, і того ж дня ти зробився старим. Чи не тоді ж смерть стала твоєю панівною пристрастю? А може, це сталося раніше? Чи пізніше?
— Не має значення, — відповів Яма.
— Ти слугуєш богам з віри у все те, про що казав мені, — чи з ненависті до більшої частини людства?
— Я перед тобою не лукавив.
— То виходить, що Смерть — ідеаліст? Потішно.
— Нічого потішного.
— А що як жоден з цих здогадів невірний, ясновельможний Ямо? Що як твоя панівна пристрасть —…
— Ти вже називав її ім’я, — перехопив його мову Яма, — у тій самій промові, де порівнював її з хворобою. Ти не мав слушності тоді, не маєш її і тепер. Я не збираюся слухати твою проповідь ще раз, крім того, тепер я не полонений, загрузлий у пливунах, то слухати тебе і не буду.
— Тоді давай миритися, — запропонував Сам. — А проте скажи мені, чи міняються коли-небудь панівні пристрасті у богів?
Яма всміхнувся.
— Богиня Танцю була колись Богом Війни. Отож схоже на те, що все може змінитися.
— Тільки навічна смерть може змінити мене, — проказав Сам. — Але поки це станеться, я до останнього подиху ненавидітиму Небеса. Якщо Брахма захоче спалити мене вогнем, я плюну в полум’я. Звелить задушити мене — я спробую вкусити ката за руку. Наміриться перерізати мені горлянку — хай кров моя ржею роз’їсть той клинок. Ну а це — теж панівна пристрасть?
— З тебе чудовий матеріал для ліплення бога, — зауважив Яма.
— Крий боже! — глумливо скрикнув Сам.
— А поки станеться те, що станеться, — сказав Яма, — тобі, як мені обіцяли, дозволять побувати на моєму весіллі.
— На весіллі? Твоєму з Калі? І скоро?
— Коли менший місяць буде уповні, — відповів Яма. — Отож, хай би що там надумав Брахма, доти я зможу пригостити тебе добрячою випивкою.
— Дякую тобі за це, Боже Смерті. Та мені завжди здавалося, що шлюби не вершаться на Небесах.
— Цю традицію ось-ось поламають. Не стало традицій священних.
— То хай щастить, — сказав Сам.
Яма кивнув, позіхнув, запалив чергову сигарету.
— Між іншим, яка там зараз на Небесах остання мода на страти? Я питаю про це чисто з цікавості.
— Страти не вершаться на Небесах, — сказав Яма, висунувши шухляду й виймаючи з неї шахову дошку.
V
З Пекельного Колодязя піднісся він на Небеса, аби поспілкуватися там з богами. Багато таємниць криє в собі Небесне Місто, серед них і деякі ключі до його власного минулого. Не все, що сталося, поки він був там, відомо. Відомо, проте, що клопотався він перед богами за долю світу і тим самим завоював симпатії одних і наразився на ворожість інших. Якби ж захотів він зрадити людство і пристав на пропозиції богів, то, як дехто запевняє, жив би і поживав віки вічні Князем у Небесному Місті, а не спіткав свою смерть у кігтях примарних кицьок Канібуррхи. Правда, лихі язики подейкують, що пристав він усе-таки на пропозиції богів, та згодом і сам став жертвою зради, і лише після того, до кінця днів своїх, був він знову на боці стражденного людства, але днів тих, гай-гай, лишалося надто мало…