Кажуть, коли чвалав він вулицями Міста, старезний ворон кружельнув над ним тричі й опустився Самові на плече, промовляючи до нього такі слова:
— Хіба ти не Майтрея, Бог Світла, якого чекає-не-дочекається світ — гай-гай, уже стільки літ, — і пришестя якого я давно-давно провістив у своїй поемі?
— Ні, мене кличуть Самом, — відказав він, — і я ось-ось покину цей світ, а не прийду в нього. А хто ти такий?
— Я— птах, що колись був поетом. Весь ранок літав я, відколи Гаруда криком своїм благословив новий день. Я облетів геть усі Небесні шляхи в пошуках Рудри, маючи надію закаляти його своїм послідом, аж ось відчув, як упав на землю тягар закляття. Далеко літав я і багатенько бачив, Боже Світла.
— То що ж ти бачив, вороне, що колись був поетом?
— Бачив я незапалене поховальне вогнище на краю світу, і тумани клубочилися довкола нього. Я бачив припізнілих богів, що квапилися крізь сніги, пробивалися крізь горішні потоки повітря, кружеляли за небосхилом. Я бачив гравців, що репетирували виставу «Кривава Маска» для шлюбної церемонії Смерті та Руйнації. Я бачив, як помахом руки Владика Ваю зупинив вітри, що невгавно шугають по Небесах. Я бачив, як мінився усіма кольорами Мара над шпилем найвищої вежі і відчув силу накладеного ним закляття, бо помітив, як знавісніли в лісі примарні кицьки й кинулися бігти сюди. Я бачив сльози чоловіка й жінки. Я чув сміх богині. Я угледів занесеного блискучого списа, коли замрів світанок, і чув, як пролунали слова обітниці. І врешті уздрів я Бога Світла, про котрого давно колись напророчив:
Затим птах настовбурчив своє пір’я і змовк.
— Я радий, птахо, що тобі пощастило так багато побачити, — озвався Сам, — і що в межах витвореної тобою метафори ти досяг певного задоволення. На жаль, поетичні істини разюче не схожі на істини буденні.
— Прощавай, Боже Світла! — гукнув ворон і злетів у повітря.
І ту ж мить його прохромила стріла, пущена з поблизького вікна одним ворононенависником.
Сам поквапився геть.
Кажуть, ніби Примарна Кицька, що невдовзі по тому одібрала в нього життя, а також у Хельби, насправді була богом чи богинею, і то цілком імовірно.
А ще кажуть, ніби та кицька була не першою та й не другою з тих, хто чатував на цю жертву. Немало тигрів згинуло від Блискучого Списа, який штрикав їх, сам висмикувався з тіла, очищався вібрацією від крові й вертався до тої руки, що його метнула. Проте й сам звитяжний списоносець Тек загинув — од Ганеші, який безгучно увійшов до кімнати, прокрався в нього за спиною і пожбурив йому в голову стільця. Дехто каже, що Блискучого Списа знищив потім ясновельможний Агні, інші запевняють, начебто скинула його зі Світокраю панянка Майя.
Не до вподоби все це було Вішну-Охоронцеві, і часто потім згадувались його слова про те, що не можна було опоганювати Місто кров’ю, бо коли хоч раз туди знайде дорогу хаос, то неодмінно вертатиметься знову і знову. Проте молодші боги взяли його на глум, адже його мали за останнього у Тримурті, а ідеї його, усі достеменно знали, застаріли, бо походили від тих часів, коли він був просто один із Перших. Тим-то відцурався він од усіх небесних справ і усамітнився у своїй вежі, аби перечекати якийсь час. Та й Владика Варуна Справедливий відвернув своє лице від того, що відбувалося, і навідавсь до Павільйону Німоти, де пересидів непевну пору в покої, званому Страхом.
Усім сподобався театр «Кривавих Масок»; текст до вистави написав велемовний поет Адасай, який прославився кучерявістю стилю та своєю приналежністю до антиморганівської школи. Вистава супроводилася буйними видивами, навіяними Сновидцем саме заради такої оказії. Кажуть, що й Сам провів той день у полоні примарних видив, що і на нього впало закляття, і никав він по Місту в пітьмі, дихав нестерпним смородом серед тужливого голосіння і зойків; що знову постали перед його очима всі ті страхіття, яких він зазнав у своєму житті: вирвані з живої плоті його пам’яті, просякнуті почуттями, тоді пережитими, виникали вони перед ним наче швидкоплинні видива — яскраві або примерхлі, німотні або оглушливі. І так тривало до його останнього подиху.