По закінченні гулянь довелося в кількох місцях лагодити Небесне склепіння.
Озброєний стражник стеріг тепер удень і вночі Небесний Музей.
Було заплановано кілька мисливських вилазок на демонів, але все це так планами й лишилося.
Призначили нового архіваріуса, який нічогісінько не знав про своїх предків.
Повсюди в Піднебесному світі даровано було примарним кицькам символічно бути присутніми в Храмах.
Останньої ночі гулянь ступив до Павільйону Німоти коло Світокраю самотній бог, і довго лишався він у покої, званому Незабутністю. Після того він довго-довго сміявся, перше ніж вернутися до Небесного Міста; і був його сміх повний юної снаги, краси, могутності й чистоти; вітри, що кружляли невгавно по Небесах, підхопили той сміх і рознесли по всьому світові, а там, ті, хто чув його, чудувалися з дивовижної, вібруючої нотки тріумфу, що в ньому бриніла.
Що й казати, на славу видалась та пора, грандіозна і вражаюча, — пора Любові й Смерті, Ненависті й Життя, пора Безумства.
VI
По смерті Брахми настали для Небес часи занепаду й розбрату. Декотрих богів довелося навіть вислати з Небесного Міста. В ту пору мало не кожен боявся, що на нього впаде підозра в причетності до Акселераціонізму, і, як на те, мало не кожен у ті часи підпадав — більше чи менше — під таку підозру. Хоча Сама Великодушного не було поміж живих, проте подейкували, дух його не вмер і живе собі, глумливо посміюючись. І от у дні чвар та інтриг, що призвели до Великої Битви, пройшла чутка, що живий, можливо, не лише його дух…
Коли сонце страждання сідає,
зіходить супокій,
Владика тихих зірок,
супокій творення,
де бовваніє, снуючи, мандала.
Нерозумний гадає нишком,
що думки його — лише думки…
Був ранній поранок. Біля ставка з пурпуровими лотосами, в Саду Радощів, коло підніжжя статуї голубої богині, що грає на віні, знайдено Брахму.
Дівчина, яка перша побачила його, подумала, ніби він просто спочиває, бо очі в нього були розплющені. Але за мить вона завважила, що він не дихає, а спотворене лице його не міняє свого виразу.
Затремтівши, почала вона чекати кінця світу. Коли бог помирає, то, природно, чого ще можна чекати, гадала вона. Та час спливав, і вона вирішила, що завдяки внутрішній злагодженості речей і подій світобудова здатна протриматися зайву часину чи дві, а коли так, подумалось їй, то чому б не сповістити про грізний прихід нової Юги тих, хто ліпше зуміє дати раду всьому.
І вона розповіла про все Першій Наложниці Великого Брахми, та на власні очі переконалася в смерті свого Владики, негайно звернулася до статуї голубої богині, яка відразу заграла на віні, а тоді послала звістку Вішну й Шіві, аби вони прийшли до Павільйону, не зволікаючи.
Вони прийшли, прихопивши з собою й Ганешу.
Оглянувши небіжчика, вони дійшли спільного висновку й ув’язнили обох жінок у їхніх оселях до винесення їм вироку.
По тому почали вони раду радити між собою.
— Нам терміново потрібен новий творець, — сказав Вішну. — Надається слово для пропозицій.
— Я пропоную Ганешу, — мовив Шіва.
— Беру самовідвід, — промовив Ганеша.
— Чому?
— Не люблю бути на видноті, волію діяти нишком.
— Тоді розгляньмо інші альтернативи — і то швидше.
— А чи не мудріше було б, — спитав Вішну, — з’ясувати передусім причини того, що сталося?
— Ні, — заперечив Ганеша. — Перше маємо обрати наступника. Навіть розтин тіла можна відкласти. Небо й на хвильку не повинне лишатися без Брахми.
— Може, оберемо когось з Локапалів?
— Може.
— Яму?
— Ні. Він надто серйозний, надто сумлінний — спеціаліст, одне слово, технар, а не адміністратор. До того ж мені здається, що він емоційно неврівноважений.
— Тоді Куберу?
— Надто меткий та пронозливий. Кубери я побоююсь.
— Індру?
— Надто свавільний упертюх.