Впади знову, звинься в клубок і ридай. Бо ж так зароджується людина і так само конає. Всесвіт — то чорна куля, що покотом котиться. Вона чавить усе на своєму шляху. Вона котиться на тебе. Рятуйся! Ти ще можеш виграти хвильку, може, навіть годину, поки вона наздожене тебе і розчавить…
Він затулив руками обличчя, опустив їх, глянув на Куберу й підвівся.
— Ти витворив покій, званий Страхом, у Павільйоні Німоти, — проказав він. — Тепер я згадав про твою силу, старий боже. Але її не досить.
Невидимий кінь скаче пасовищами твоєї свідомості. Ти впізнаєш його по слідах підків, що ятряться ранами в твоєму мозку…
Сам став на своє місце, стис кулак.
Небо розколюється в тебе над головою, ось-ось зазяє прірва під твоїми ногами. А що то за схожа на тінь проява постає за твоєю спиною?
Кулак у Сама здригнувся, проте він метнув його уперед, завдаючи удару.
Кубера поточився назад, голова його хитнулася вбік, але він утримався на ногах.
Сам стояв на місці, і його пойняв дріж, коли Кубера замахнувся правицею? для завершального удару.
— Старий боже, ти махлюєш, — сказав він.
Кубера всміхнувся заюшеними кров’ю устами, і його кулак вихопився вперед, немов чорна куля.
Яма вів бесіду з Ратрі, коли нічну тишу розітнув крик розбудженого Гаруди.
— Досі такого ніколи не бувало, — пробурмотів Яма.
Небо поволі почало розкриватися.
— Може, це виїжджає Великий Вішну…
— Він ніколи не робив цього поночі. Коли я допіру з ним розмовляв, він про це і словом не прохопився.
— Виходить, хтось інший з богів наважився осідлати його Птаха.
— Ні! Мерщій до загороди, пані! Мені може знадобитися твоя допомога.
І він потяг її за собою до сталевого гнізда Гаруди.
Гаруду вже було розбуджено й відв’язано, тільки каптура ще не знято йому з голови.
Кубера приніс сюди ще непритомного Сама і прив’язав його до кульбаки.
Тоді спустився додолу і швидко завершив останні приготування. Відкотив горішню частину клітки набік, прихопив з собою довгий металевий підкрильний гак — острогу — і рушив назад до мотузяної драбини. Пташиний дух нестерпно бив у ніс. Гаруда неспокійно тупцював на місці й стовбурчив пір’я, кожна пір’їна удвічі більша за людський зріст.
Помалу-малу видирався нагору Кубера.
Коли він прив’язувався вже до сидіння, Яма й Ратрі підбігли до клітки.
— Куберо! Ти що, збожеволів? — закричав Яма. — Адже ти завжди боявся висоти!
— Нагальна справа, Ямо, — відповів той, — а щоб спорядити Громову Колісницю, треба згаяти цілий день.
— Яка така справа, Куберо? І чого б тобі не взяти гондолу?
— Гаруда летить швидше. А про справу я розкажу тобі, коли повернуся.
— Може, я міг би допомогти?
— Ні. Дякую.
— А що, пан Муруган може?
— В даному випадку — так.
— Ви ж ніколи не мирили між собою.
— Воно й зараз так. Але мені потрібна його допомога.
— Гей, Муругане!.. Чому він не відповідає?
— Він спить, Ямо.
— У тебе кров на обличчі, брате.
— Та я оце втрапив був у невеличку халепу.
— Та й Муруганові, схоже, було непереливки.
— Нас обох спіткав той самий нещасливий випадок.
— Щось тут не так, Куберо. Зачекай, я зараз зайду до клітки.
— Не заходь, Ямо!
— Локапалам не годиться наказувати один одному. Ми всі рівні.
— Не заходь, Ямо! Я знімаю каптур з голови Гаруди!
— Не знімай!
Очі в Ями раптом спалахнули, і він аж ніби підріс, мало не вискочивши зі свого червоного вбрання.
Кубера нахилився вперед і, дотягшись гаком, скинув каптур з високої голови Птаха. Гаруда закинув голову назад і знову скрикнув.
— Ратрі, — попросив Яма, — напусти мороку на очі Гаруди, аби він не міг бачити!
І Яма рушив до входу в клітку. Морок, наче грозова хмара, оповив пташину голову.
— Ратрі! — гукнув Кубера. — Зніми цей морок та оповий ним Яму — інакше все пропало!
Лише на мить завагалася Ратрі, а тоді зробила так, як він сказав.
— Мерщій до мене, — крикнув він. — Сідай верхи на Гаруду, полетимо разом. Ти нам дуже потрібна!
Вона увійшла до клітки і розчинилася в мороці, бо він затопив уже все довкола; Яма намагався навпомацки знайти дорогу в цьому чорнильному ставку.
Драбину смикало і гойдало, поки Ратрі вибиралася на Гаруду.
Птах зненацька заволав і підскочив, бо Яма, прокладаючи собі шлях, вимахував кинджалом на всі боки.
Ніч огорнула їх, і за хвилю Небо лишилось далеко внизу.
Коли вони набрали висоти, Небесне склепіння несподівано почало зачинятись.