— А хто ще?
— Я прийняв підмогу — ціле військо безмозких зомбі — од Владики Нірріті.
Очі в Ями звузились, він засопів.
— Це недобре, Сіддхартхо. Рано чи пізно, але його однаково доведеться знищити, і не варто було користуватися послугами такого, як він.
— Знаю, Ямо, але становище в мене критичне. Вони стягнуть сюди свої сили сьогодні вночі…
— Якщо ми переможемо, Сіддхартхо, розіб’ємо Небесне Місто, підірвемо стару релігію, вивільнимо людину для індустріального прогресу, то і тоді у нас ще лишаться вороги. Доведеться боротися, аби скинути самого Нірріті, який усі ці століття вижидав, поки боги зійдуть з арени. Бо інакше все знову буде так само, а то й гірше — боги принаймні зберігали якусь часточку такту в своїх неправедних діях.
— Гадаю, він приєднався б до нас у будь-якому разі — незалежно від того, просили б ми його про це чи ні.
— Так, але покликавши його чи прийнявши його пропозицію, ти тепер дечим йому зобов’язаний.
— Як настане час про це думати, тоді й побачимо.
— Атож, це політика. Але мені таке не до вподоби.
Сам налив темного й солодкого місцевого вина.
— Гадаю, Кубера буде радий тебе побачити, — сказав він, підносячи Ямі келих.
— А що він поробляє? — спитав Яма, беручи вино, й одразу вихилив його одним духом.
— Навчає військо і читає курс лекцій тутешнім ученим про двигуни внутрішнього згоряння, — відповів Сам. — Навіть якщо ми програємо, дехто з них може вціліти і продовжити справу десь-інде.
— Якщо вони й справді колись це використають, то їм годилося б знати не лише про те, як працюють двигуни внутрішнього згоряння…
— Він аж захрип, бо говорить цілими днями, а писці записують за ним геть усі лекції — з геології, гірничної справи, металургії, нафтохімії…
— Якби в нас було більше часу, я б йому допоміг. А так, хай навіть вони засвоять десяту частину — і того може вистачити. Не завтра чи позавтра, але…
Сам допив своє вино і знову наповнив келихи.
— За день прийдешній, колісничий!
— За кров, Приборкувачу, за кров і за погубу!
— І наша кров може пролитися, Боже Смерті. Та коли ми потягнемо за собою чимало ворогів…
— Я не можу вмерти, Сіддхартхо, інакше, як з власного вибору.
— Як може таке диво статися, ясновельможний Ямо?
— Дозволь Смерті не розголошувати своїх маленьких таємниць, Приборкувачу. А то раптом передумаю і не схочу піддавати випробуванню в цій битві свою можливість вибору.
— Як тобі завгодно, ясновельможний.
— За твоє здоров’я і довге життя!
— За твої.
Світанок у день битви зарожевів, немов ущипнуте дівоче стегно.
З річки потягся легкий туман. На сході золотом висявав Міст Богів, а західний його кінець мерхнув, занурюючись у відступаючий морок, і, немов палаюча лінія екватора, поділяв він навпіл небесний простір.
На рівнині коло Ведри чекали своєї пори вояки Міста Жадань. П’ять тисяч душ, озброєні мечами й луками, піками та пращами, дожидали битви. Тисяча зомбі стояла в перших шерегах під проводом живих сержантів Чорного, які керували всіма їхніми рухами за допомогою барабанного бою; ранковий бриз ворушив чорні шовкові бинди, що, наче димові змійки, звивалися над їхніми шоломами.
Позаду розмістилось п’ятсот списоносців. У повітрі срібними вихорами зависли ракшаси. Звідкись з-поза ранкової мли подеколи долинав рик дикого звіра, мешканця джунглів. Вогняні елементалі жевріли на вітті дерев, на гостряках списів, на прапорцях та вимпелах.
На небі ані хмарини. Трави ще яскріли діамантами нічної роси. Розм’якла від вологої прохолоди земля ще не зашерхла і ладна була зберегти сліди ніг, що ступали по ньому. Попід небесами суцвіття сірих, зелених та жовтих кольорів било в очі; скипала водовертями Ведра поміж своїх берегів, збираючи листя з дерев, що обступили її почесною вартою. Кажуть, нібито кожен день — то є коротке повторення історії всього світу: поволі проступає він з мороку й холоду ночі в досвітню імлу, зігрітий першим теплом; у розповні ранку мружить очі оспала свідомість, і думи розтікаються повінню суперечних, розвихрених почуттів; до полудня все прагне віднайти зграйність і лад, аби по тому неквапно й журливо плинути схилком у скорботний занепад смеркання, крізь містичні марева потемків — до ентропійного завершення, яким знову і знову є ніч.
Народився новий день.
У далекому кінці поля бовваніла темна смуга. Звук сурми розітнув повітря, і смуга ця рушила вперед.
Сам стояв у бойовій колісниці на чолі свого війська, блищали його вороновані лати, в довгому сірому списі чаїлася смерть. І почув він слова, мовлені голосом Смерті, вбраної у шкарлати, і був то голос його колісничого: