— Перша їхня хвиля — ящерна кавалерія.
Примружившись, Сам вдивлявся в далеку смугу.
— Он вони, — промовив колісничий.
— От і чудово.
Він змахнув списом, і, ніби пінява хвиля припливу, ринули вперед білі вогні ракшасів. За ними заворушилися й зомбі.
Коли білопінна хвиля зітнулася з темною смугою, розляглись над рівниною багатоголосий ґвалт, сичання та брязкіт зброї.
Зупинилася темна смуга, хмари куряви здійнялися над нею.
По тому риком озвались пробуджені джунглі, то на ворожий фланг нацьковано зібраних по лісах хижаків.
Під неквапний, розмірений ритм барабанів марширували зомбі, а попереду линули вогняні елементалі, і там, де вони проходили, трави блякли і жухли.
Сам кивнув Смерті, і їхня колісниця плавно рушила уперед, плинучи на своїй повітряній подушці. За спиною в нього стрепенулися вояки Міста Жадань. Владика Кубера тим часом спав, наковтавшись снодійного, у таємній криївці під містом. Ясновельможна Ратрі на чорній кобилиці трималась за шерегами списоносців.
— Їхній напад відбито, — сказала Смерть.
— Еге ж.
— Всю їхню кавалерію наче вітром розмело, і звірі досі там справляють свою криваву учту. Вершники ще не перегрупували своїх лав. Ракшаси зливою упали їм на голови з небес. А зараз їх затопить вогняний потік.
— Атож.
— Ми винищимо їх. Ось вони бачать, як безмозкі створіння Нірріті насуваються на них, крокуючи в ногу, всі як один, і без тіні страху, під рівномірний, страхітливо-навальний барабанний бій, — і нічого немає в їхніх очах, нічогісінько. А понад головами зомбі вони бачать нас, ніби закутаних у грозову хмару, і завважують, що Смерть править твоєю колісницею. І частіше б’ються у них серця, і тужавіють від холоду їхні тіла. Бачиш, як никають поміж них дикі звірі?
— Так.
— Хай не сурмлять перемогу в наших лавах, Сіддхартхо. Це ж не битва, а бойня.
— Так.
Зомбі вбивали всіх, хто попадався їм на дорозі, коли ж падали вони самі, то не чути було ні звуку, ні слова, бо їм однаково, а слова для нелюду нічого не означають.
Вони промчали по всьому полю, і свіжі підкріплення вояків ставали на герць проти них. Та кавалерію було розбито, а піхотинці не могли витримати навали списоносців і ракшасів, зомбі й піхоти Міста Жадань.
Гостробока, мов лезо, бойова колісниця, керована Смертю, врізалась у вороже військо й котилася, наче вогонь по стерні. Снаряди та кинуті в неї дротики завертали з півшляху під прямим кутом і неслися геть, не завдавши шкоди ні колісниці, ні тим, хто в ній був. Темні вогники танцювали в очах у Смерті, коли керманич хапався за двійчасте кільце, яким спрямовував хід своєї машини. Знов і знов нещадно він врізувався згори в лави ворогів, і Самів спис жалив, наче жало змії, коли мчали вони крізь ворожі бойові строї.
Звідкись пролунав сигнал до відступу. Але мало вже хто міг на нього відгукнутись.
— Утри сльози, Сіддхартхо, — промовила Смерть, — і накажи війську перешикуватися. Настав час посилити натиск. Мечоносець Манджусрі має дати наказ до наступу.
— Так, Смерте, я знаю.
— Ми владні над ратним полем, але не владні над тим, що готує нам день. Боги зорять за нами, зважуючи наші сили.
Сам підняв списа, даючи знак, — і знов забурунило його військо. Та раптом неждана тиша заполонила все. Зненацька вляглися вітри, стихли гомони. Синіло небо в довколишній непорушності. Сіро-зеленим обрусом стелилося витоптане поле. Вдалині, наче примарна запона, висіла курява.
Сам озирнув ряди свого війська і змахнув списом.
Цю ж мить ударив грім.
— На поле виходять боги, — сказала Смерть, подивившись угору.
Над ними промайнула Громова Колісниця— Та злива руйнації не ринула їм на голови.
— Чому ми досі живі? — спитав Сам.
— Гадаю, вони хочуть завдати нам якомога ганебнішої поразки. А ще, мабуть, побоюються повернути Громову Колісницю супроти її творця — і недарма побоюються.
— Ну, раз так… — сказав Сам і дав своєму війську знак наступати.
Колісниця винесла його уперед.
За ним рушили вояки Міста Жадань.
Вони порубали тих, хто відстав. Вони прорвалися крізь вартові пости, що силкувалися їх затримати. Під градом стріл перебили вони лучників. І зітнулись з ядром священного війська фанатиків, що дали обітницю стерти з лиця світу Місто Жадань.
Та ось просурмили Небесні сурми.
Розімкнулися лави вояків-людей.
Наперед виїхало півсотні напівбогів.
Сам здійняв свого списа.
— Сіддхартхо, — промовила Смерть, — ніколи не був ще звитяжець Калкін переможений в битві.