Роками компанія розвивалася за рахунок професіоналізму, серйозного підходу, якості надаваних послуг. Щоразу винайм гідного спеціаліста для клієнта був передусім. Докладали всіх зусиль, щоб знайти рідкісну перлину, кандидата, який мав не тільки потрібні знання та навички, але й характер, натуру, що підходить для атмосфери клієнта, допоможе інтегруватися, узгодити все з новим начальством і успішно виконувати покладені на нього завдання.
Від моменту моєї появи на біржі все змінилося: учорашнє стало вторинним. Головними були бізнес-показники, які називали пресі в кінці кварталу, тобто кількість працівників, найнятих нашими клієнтами. Усю організацію процесів було перебудовано. Крім рекрутингу, усі консультанти виконували ще й роль аналітиків ринку. Це взагалі було не для мене. Але треба було за будь-яку ціну приводити нових клієнтів: контракти — «цифри». Правило полягало в тому, щоб присвячувати мінімум часу співбесідам для прийому на роботу, а максимум — аналітиці. Робота втрачала свою суть, губила святенність, яку досі мала в моїх очах.
Стосунки між колегами змінились так само кардинально. Товариськість, командний дух, який панував два перші місяці, поступився місцем відчайдушному егоїзму — кожен грав за себе, внутрішня конкуренція неймовірно зросла. Зрозуміло, що компанія від цього втрачала, оскільки кожен намагався вивернутись, кожен працював, намагаючись устромити палиці в колеса колезі на шкоду спільним інтересам. Звичайно ж, уже не так багато часу витрачалось на вештання біля кавової машини, на висміювання ляпів і побрехеньок, почутих від кандидатів. Але ті моменти розвивали відчуття приналежності до компанії, допомагали полюбити її і таким чином мотивували нас служити її інтересам.
Зрештою, що є компанія, як не угруповання людей, які відчувають емоції, разом працюючи над одним проектом? От тільки малювання абстрактних цифр проектом не назвеш. А підвищення внутрішньої конкуренції між нами не сприяло позитивним емоціям…
Задзвонив телефон. Ванесса повідомила, що прийшла людина на першу зустріч. Я зазирнув у щоденник: заплановано ще сім. Довгий день чекав на мене.
Я швиденько проглянув пошту: сорок вісім повідомлень за один нещасний пропущений день. Я зразу ж клацнув по листу від Люка Фостері. Теми немає — як завжди — лише лаконічне повідомлення:
«Слід наздогнати пропущену за день роботу. Нагадую, що ви й так відстаєте від місячних запланованих показників.
Щиро ваш,
Оте його «щиро», яке вставлялося в підпис автоматично, було якось геть недоречне. Отримувачі в копії: Ґреґуар Ларше і… всі працівники компанії. Дурня, та й годі.
Я прийняв кандидата на вакансію, розпочав співбесіду. Мені було складно сконцентруватися на завданні. Третього дня я вийшов із кабінету, твердо впевнений, що більше туди не повернусь. У моєму майбутті не було місця цій роботі. Зрештою, я лишився жити — і ще не всі дані в мізках оновилися… Це місце здавалося чужим, моя присутність тут не мала сенсу. На роботі була наявна хіба що моя зовнішня оболонка.