— Половину багета, добре пропеченого, — сказала літня жінка.
— Перепрошую, — сказав я продавчині, — я передумав. Шкода, але я, зрештою, таки також візьму половину багета.
— Гей, та пан не знає, чого хоче, — сказала вона різким голосом, беручи іншу половину багета, відрізану для бабусі.
Я весь палав, аж спітнів.
— Шістдесят центів із пані і стільки ж — із пана.
— Прошу пані?
— Я ще думаю, — відповіла дівчина, дивлячись на тістечка, вочевидь, із відчуттям провини.
Їй треба було оцінити кількість калорій у кожному.
— Пан іще має проблеми? — запитала продавчиня підозріло.
— Слухайте… я справді перепрошую… я знаю, що це дратує, але… хліб для тостів. Думаю, що мені треба саме хліб для тостів. Точно. Хліб для тостів!
Вона подивилася на мене, не приховуючи роздратування. Я не насмілювався обернутися, але мені здавалось, що покупці позаду зараз схоплять мене за комір і викинуть геть.
Зітхнувши, вона повернулася, аби взяти хліб для тостів.
— Стійте. Зупиніться. Зрештою…
— Так? — запитала вона злим голосом, на межі зриву.
— Я… нічого не візьму, нарешті я вирішив. Дякую. Перепрошую… дякую.
Я повернувся й пішов крізь усю чергу покупців із похиленою головою, не дивлячись на неї. Я вийшов бігцем, як крадій.
Водій чекав на мене, відчинивши дверцята, наче перед міністром, але мені було так соромно, як малому хлопцю, котрого спіймали на крадіжці цукерки з вітрини. Я заскочив у «мерседес», обливаючись потом.
— Ти червоний, як ті британці, що приїздять засмагати на Лазуровий берег, — сказав Дюбрей, дуже задоволений.
— Не смішно. Геть не смішно.
— Бачиш, треба було тебе трохи сильніше штовхнути. Але обіцяю — за кілька тижнів ти будеш здатний робити це запросто.
— Але мені це не цікаво! Я не зануда! Терпіти не можу зануд, які дратують, вимагають, аби всі бігали через їхні забаганки! Я не хочу бути схожим на таких!
— Але йдеться не про те, щоб нудити. Я не змушуватиму тебе кидатися з крайнощів у крайнощі. Я просто хочу, щоб ти міг отримати бажане, не боявся трошки потурбувати людей. Але хто зміг максимум — зможе мінімум. Тому я спонукатиму тебе робити трохи більше, ніж потрібно, щоб ти почувався зручно, коли просиш те, що природно просити.
— То що буде наступним етапом?
— Найближчим часом ти будеш відвідувати щонайменше три різні хлібівні щодня і двічі просити замінити те, що тобі дали. Нічого складного.
У порівнянні з тим, що я щойно пережив, це було прийнятним завданням.
— Протягом якого часу?
— Поки для тебе це не стане природним і тобі не треба буде докладати зусиль. Пам’ятай: ти можеш вимагати, але бути при цьому ввічливим. Необов’язково бути хамом.
«Мерседес» зупинився біля мого будинку. Владі вийшов і відчинив дверцята. Війнуло свіжим повітрям.
— Приємного вечора, — попрощався Дюбрей.
Я вийшов, не відповідаючи.
Етьєн вислизнув з-під сходів, витріщившись на автівку.
— Ти ба, пан веселяться, — сказав він, наближаючись.
Він узяв шапку й почав блазнювати, не даючи мені проходу:
— Пане президенте!
Я почувався зобов’язаним дати йому кілька монет.
— О, пан дуже добрий, — хрипнув він і удавано ввічливо вклонився зі злим обличчям людини, яка завжди отримує все, чого хоче.
Ів Дюбрей натиснув кілька кнопок на мобільному.
— Добрий вечір, Катрін. Це я.
— Ну як?
— Поки що він слухається. Усе йде за планом.
— Не думаю, що це триватиме довго. Дуже сумніваюся.
— Ти завжди дуже сумніваєшся, Катрін.
— Він збунтується.
— Ти так кажеш, бо ти збунтувалася б на його місці…
— Може, й так.
— У будь-якому разі я вперше бачу людину, що так боїться бодай власної тіні.
— Саме це й непокоїть. Тому я й думаю, що він не наважиться постійно робити те, що ти йому наказуєш.
— Саме навпаки. Його страх нам вигідний.
— Як це?
— Якщо не захоче продовжувати, він однаково все виконуватиме, принаймні… через страх.
Тиша.
— Який ти нещадний, Ігорю!
— Так.
~ 4 ~
На початку тижня я знав уже всі хлібівні 18-го округу. Наприкінці експерименту я дослідив, що найкращий хліб продають за два кроки від мене, де я його найчастіше й купляв. Щонайменше, він був запакований.
Я купляв три багети щодня — надлишок віддавав Етьєну. Той спочатку радів, а потім мав зухвалість заявити, що йому набридло їсти хліб!
Людська натура влаштована так, що звикає до всього. Ну, майже до всього. Мушу визнати: те, що вимагало надлюдських зусиль спочатку, потребувало лиш трохи рішучості за тиждень. Але це все ж таки вимагало свідомого рішення від мене. Мені треба було підготуватися. Одного разу в хлібівні я зустрів свого сусіда, і ми розмовляли, поки стояли в черзі. Коли надійшла моя черга й мені дали перепечений багет, у мене не спрацював рефлекс замінити його. Мою увагу відвернула розмова — і цього було достатньо, щоб повернулася давня звичка автоматичного прийняття всього, що запропоновано. Тобто я почав одужувати, але не вилікувався остаточно.