Я вже не так непокоївся, як минулого разу, але трохи нудило від мандражу — та я грішив на обідній соус.
«Мерседес» рушив, з’їхав із тротуару, спокійнісінько перетнув авеню Опера через суцільну лінію і розвернувся до Лувру. За кілька хвилин ми вже їхали вулицею Ріволі.
— Ну що, завойовнику паризьких хлібівень, як зі здобиччю?
— Я їстиму тости із супермаркету весь наступний місяць, аби забутися.
Садистська посмішка з’явилася на обличчі Дюбрея.
— Куди ви везете мене сьогодні?
— Ти ба, який прогрес! Минулого разу ти не насмілювався й питати. Тебе можна було везти, наче в’язня.
— Я і є в’язень свого зобов’язання.
— То правда, — задоволено ствердив він.
Ми приїхали на майдан Конкорд. Цілковита тиша в салоні люксового авто контрастувала зі жвавістю й шумом майдану, наповненого автомобілями, що їхали врізнобіч з усіх усюд, натискаючи на газ, аби проїхати кілька метрів і трошки випередити одну чи дві машини. Якщо це вдавалося — протягом кількох секунд на обличчях водіїв сяяли задоволені посмішки переможців, доки вони знову не встрявали в оточення з усіх боків. У світлому небі над Національною асамблеєю пливли темні хмари. Ми взяли праворуч, у бік Єлисейських Полів, — і перед нами проліг широкий проспект, що розрізав місто до обрію, на якому виднілась Тріумфальна арка. «Мерседес» почав розганятися.
— То куди їдемо?
— Протестуємо тебе, аби побачити рівень розвитку з моменту останнього випробування й пересвідчитись, що можна переходити до чогось іще…
Формулювання мені не сподобалось. Нагадувало про деякі тести, які проходили в моєму кабінеті кандидати.
— Я вам не казав, але я не ненавиджу всі ці теоретичні тести з папірцем для галочок.
— Життя не теорія. Я вірю лише в силу досвіду, здобутого на практиці, — лише він дійсно може змінити людину. Решта — бла-бла, інтелектуальний онанізм.
Праворуч від мене пропливали дерева, потім звивалися черги перед кінотеатрами.
— То що ви вигадали для мене сьогодні? — спитав я з удаваною впевненістю, якої насправді не відчував.
— Завершимо цей етап, трохи змінивши начинку.
— Змінивши начинку?
— Авжеж. Перейдімо від оцих маленьких безіменних хлібівень до елітної ювелірної крамниці.
— Ви жартуєте? — спитав я, хоча й знав, що, на жаль, то був не жарт.
— Насправді немає великої різниці між цими двома крамницями.
— Ще й як є! Там нема чого дивитись.
— В обох випадках ти однаково маєш справу з кимось, хто там стоїть, аби щось тобі продати. Не бачу проблеми.
— Припиніть удавати блазня! Ви й самі знаєте, що це не так!
— Основна різниця — у твоїй голові.
— Я ніколи в житті не був у ювелірній крамниці! Я не звик до таких місць…
— Ну, то треба колись починати. Усі колись починають.
— Мені незручно там перебувати — навіть якщо нічого не казати. Я там буду, наче в пастці.
— Що саме тебе бентежить? — спитав він, злегка посміхаючись.
— Не знаю… ці люди… вони зазвичай не обслуговують таких, як я. Я не знаю, як треба поводитися.
— Немає особливих правил. Це така сама крамниця, як інші, просто дорожча. Але ж у дорожчій можна бути вибагливішим!
«Мерседес» зупинився біля тротуару. Ми були в центрі Єлисейських Полів. Владі ввімкнув аварійку. Я непорушно дивився перед собою, здогадуючись, що мій ешафот має бути ось тут, поряд, праворуч, за тими скляними дверима… Я продовжував сидіти, загіпнотизовано дивлячись, як автомобілі звертали на майдан Етуаль, як сотні мурашок одна за одною йдуть стежкою до мети, оббігаючи кожну перепону.
Я зібрав рештки мужності й повільно повернув голову праворуч — там була висока імпозантна будівля. Два перших поверхи були затулені величезною вітриною, а внизу тієї вітрини золотавими буквами — ім’я мого ката: Cartier.
— Уяви, — сказав Дюбрей, — на що буде схожий світ, коли жодна ситуація не в змозі примусити тебе почуватися незручно.
— Мені до того далеко.
— Єдиний спосіб дістатися цього — вштрикатися в реальність, іти навпростець проти об’єктів твого страху, аж поки страх не щезне, а не ховатися в куток і плекати свій ляк перед незнайомцями.
— Можливо, — відповів я.
Але я не був у тому певен.
— Слухай, зрозумій же, що, зрештою, люди, до яких ти там звернешся, — такі самі люди, як ти — на зарплатні, на середній зарплатні, — вони й самі не можуть собі дозволити Cartier…
— То що конкретно я маю робити? Яке моє завдання?