Я сів позаду, і відразу ж захотілося блювати: тхнуло старим тютюном, змішаним із дешевим ароматизатором повітря. Ну й гидота!
— Я вам одразу ж повідомляю, що це недалеко, але швидко не приїдемо. Я вам точно кажу. Людям зазвичай начхати, а корок на дорозі сьогодні чималий!
Гм… що б його заперечити… Що б сказати?
— А може статися таке, що стане просторіше і доїдемо швидше, ніж планували?
— Авжеж, є й такі, що в Діда Мороза вірять, — сказав він, рубаючи слова по-паризьки. Я двадцять вісім років за кермом — знаю, про що кажу. Чорт забирай, половині людей узагалі не потрібна машина!
Він так кричав, наче я сидів десь далеко.
— Та, може ж, вона й потрібна, хм, хтозна!
— Аякже! Більшість народу і півкілометра не пройде без авта! Надто ліниві, щоб ходити, надто жадібні, щоб брати таксі. Нема жадібніших у світі, як ті парижани!
Мені здалося, що він і не помічає, що я щось йому суперечу. Це хіба трохи живило нашу бесіду… Може, моє завдання виявиться легшим, ніж передбачалося.
— Мені здається, що парижани здебільшого чудові.
— Справді? Та ви їх просто не знаєте. От я двадцять вісім років із ними спілкуюся, я їх знаю як облуплених. Я вам точно кажу: щороку гірші та й гірші. Терпіти їх не можу. Поперек горла вони мені всі.
Його волохаті руки вчепилися в кермо, укрите синтетичним хутром; уся його напруженість грала в біцепсах. Попри волохатість, на передпліччі виднілося величезне татуювання — щось схоже на довжелезну картоплю фрі. Коли я був маленьким, американське телебачення показувало рекламу у вигляді картоплі фрі, яка ходила перевальцем. За все життя не бачив смішнішого татуювання.
— Я вважаю, що ви помиляєтесь. Люди просто відбивають нашу ж манеру до них промовляти.
Він різко натиснув на гальма й повернувся до мене, сповнений люті.
— Це ви зараз що таке мені верзете, га?
Я не очікував на таку реакцію, тож трохи відсунувся назад, але все ж таки відчував його скажену злість. Та чи він, бува, не п’яний? Треба було трохи пригасити гніт бомби, поки не рвонуло…
— Я кажу, що люди, можливо, закриті. Але, якщо дати їм час, розуміючи, що в них є причини перебувати в стані стресу, говорити до них ввічливо, — я наголосив на цьому слові, — вони відкриватимуться і ставатимуть приємнішими, бо відчуватимуть, що до них виявляють цікавість.
Він мовчки втупився в мене поглядом розлюченого звіра, потім відвернувся і знову поїхав. Запала тиша, така напружена, що хоч ножем ріж. Я спробував вивільнити напруженість із тіла, сівши зручніше й дихаючи глибше. Ти ба, наш товариш виявився неабияк чутливим. Із таким треба бути обережнішим… Він їхав повільно, але тиша й надалі давила. Дуже давила. Треба було ту тишу перервати.
— А що це у вас за тату? — спитав я, намагаючись проілюструвати йому думку, яку озвучив хвилину тому.
— А, та от… — сказав він майже спокійно, і я зрозумів, що не помилявся. — То такий собі спогад молодості. Це означає помсту, от.
Він сказав це ну надто вже повчальним тоном. Мені кортіло спитати, яким чином картопля фрі може символізувати помсту, але ж я не самогубець; то я й надалі всміхався.
Ми доїхали до майдану Конкорд.
— Єлисейськими Полями їхати не варто — там усе стоїть. Поїдемо через набережну до Альма і знизу піднімемося на авеню Георга V.
— Але… я хочу, щоб ми все ж таки їхали Єлисейськими Полями.
Він нічого не сказав, зітхнув — і знову заговорив.
— Я обожнюю татуювання. Двох однакових не буває. Щоб зробити тату, потрібна неабияка сміливість. Бо це на все життя, цього не позбудешся. Це не для слабаків. Я ще люблю тату в жінок. Ніщо так не збуджує, як неочікувані тату в прихованих місцях. Не знаю, чи ви розумієте, про що я.
Я бачив у дзеркалі його погляд, який раптом став вологим. Заспокойся, дядечку. Їй-бо, заспокойся. Я зібрав докупи всю хоробрість:
— А мені от не дуже подобається тату.
— Звісно, в наші дні молодь не любить тату — усі хочуть бути схожими одне на одного. Тільки й уміють, що розважатись. Фу… Самі лише телепні, та й годі!
— Ні, скоріше причина в тому, що їм цього не треба, аби вирізнятися.
— Вирізнятися, вирізнятися… От нам було байдуже до цього, для нас головне було — розважатись! Брали в предків мотоцикли й автівки та гасали щосили… Еге ж, тоді заторів не було!
Цей чолов’яга не вмів говорити — лише ревти.
Нестерпний. І лячний. А цей запах… Ну ж бо, ще одне зусилля…
— Так, але сьогодні молоді люди знають, що не слід забруднювати планету просто заради задоволення.