Того дня великий круглий стіл кабінету вперше в моєму житті грав роль меблів зовсім іншого призначення. Мене трусило від думки, що нас побачать. Вона чинила безумство, але мені це подобалось.
За чотири місяці Одрі покинула мене, і моє життя раптом зупинилось. Я не знав причини, не мав бодай найменшого приводу на таке очікувати. Одного разу отримав поштою невеликого конверта, усередині якого було лиш одне слово, написане її рукою: «Прощавай». Я вкляк біля відчиненої поштової скриньки. Кров застигла в жилах. Голова гуділа. Не тямлячи, що відбувається, я ледве дістався старого дерев’яного ліфта, вийшов на своєму поверсі та зайшов до себе. Я був шокований; упавши на ліжко, я заридав. Пролежавши довгий час, я раптом різко підвівся. Це неможливо. Просто неможливо. Це чийсь злий жарт чи щось подібне. Але це не може бути дійсністю. Я кинувся до телефону й почав додзвонюватись. Сто разів я чув її автовідповідач — і щораз її голос здавався дедалі віддаленішим, чужим, холоднішим. Я припинив надзвонювати тоді, коли переповнена пам’ять її телефону припинила записувати нові повідомлення. Повільно звідкілясь із глибини випливало напівзабуте, але знайоме відчуття, яке розтікалося по всьому тілу. «Це нормально, — казало це відчуття, — цілком нормально, що тебе кинули. Уже сталося як сталося. Нема чого битися проти долі, Алане».
Саме тієї миті я відчув, що потрібно просто померти. Це розуміння не було імпульсивним. Я не кинуся під потяг. Ні, це просто очевидність, яка прийшла до мене. Я вчиню інакше — і все мине нормально. Мені лиш треба обрати місце й час, не кваплячись. Це відчуття не було хворобливим чи мазохістським — зовсім ні. Метою не було просто покласти край стражданням, хай би які сильні вони були. Потойбічний світ кликав мене дивно, м’яко, невідворотно — я відчував, що моє місце там, тільки там душа моя розквітне. Мені немає місця на землі. Я вдавав, що нічого не сталося, намагався прив’язатися — а життя припослало мені Одрі, щоб я дізнався, що таке нестерпний біль, і привело мене сюди, щоб я нарешті подивився у вічі своєму призначенню.
Місце мені підказали спогади: вочевидь, невипадково саме це місце було закарбоване в моїй пам’яті та зберігалося в одному з її закутків. Я вже бачив його колись раніше, у полемічній статті одного журналу, про який забув через Одрі. Автор, на прізвище Дубровський чи щось на кшталт того, викладав свою теорію про право самогубства і свою думку, згідно з якою, скоївши самогубство, людина чинила добре. Він також рекомендував місце, що найбільше пасувало такій меті, котру він поетично називав «політ життя». За його словами, Ейфелева вежа — цілком убезпечена від самогубців, окрім однієї точки, про яку слід знати. Треба було піднятися до «Жуля Верна», розкішного ресторану на другому поверсі, пройти до жіночого туалету, відчинити невеличкі двері з написом «Приватний простір» ліворуч від умивальника та зайти до маленької кімнати, у якій стояла шафа зі швабрами. Віконце в кімнаті не мало ґрат і виходило просто на металеві балки вежі. Усі ці подробиці я пам’ятав так чітко, наче прочитав їх сьогодні вранці. Померти на Ейфелевій вежі — це було щось дійсно величне, як реванш нікчемному життю.
Іще крок…
Треба було пробратися достатньо далеко, щоб вийти на зручне місце, під яким буде чисто й не заважатимуть металеві балки.
Нікого не лишилося позаду — ані друзів, ані батьків, ані задоволення — і нічого, що змусило б пошкодувати про мій учинок. Душею й тілом я був готовий.
Останній крок…
Ось. Чудове місце. Я застиг. Повітря, яким я дихав, було… солодким як божественний нектар. Я був на самоті, і свідомість уже почала полишати мене… Я зосередився й повільно ступив крок назустріч безодні — я не дивився в неї, але відчував її присутність, її чудовість.
Я стояв поруч із лебідкою приватного ліфта ресторану. Вона була нерухомою, прямо навпроти мене. Нас розділяли лише три метри порожнечі. Зі свого боку я бачив лише троси, які рухалися, опускалися в порожняву… В пустоту. Вікна ресторану виходили на інший бік. Ніхто мене не бачив. Жодних звуків із зали не долинало до мене. Лише тихий шепіт ночі. І ці вогні, які здаля мерехтіли, вабили, гіпнотизували… І це м’яке, п’янке повітря, яке сповнювало надприродним блаженством… Більшість моїх думок утекли від мене, і я вже перебував поза своїм тілом, я був не я. Я танув у просторі, у житті, у смерті. Я не існував як окрема істота. Я і був життям. Я…