Покашлювання…
Це вмить вивело мене з мого стану, як гіпнотизер, клацнувши пальцями, виводить із трансу свого пацієнта.
Праворуч від мене, на краю балки, стояв чоловік, який дивився мені просто в очі. Вік — за шістдесят. Волосся — сиве. Темний костюм. Погляд його, підсвічений відблисками освітлення вежі, здавалось, ішов із тої безодні. Усе життя пам’ятатиму той погляд із блакитної сталі, від якого кров холоне.
На превелике моє здивування, мене охопила лють. Я ж так дбав, щоб ніхто мене не бачив. Я ж був певен, що ніхто не стежить за мною… Я почувався актором у дешевому фільмі, у якому чарівний рятівник з’являється напрочуд вчасно, щоб запобігти самогубству.
Я губив своє життя, інші ж лишали його собі. Тож моя смерть належала мені, тільки мені. Неприпустимо, щоб хтось насмілився затримувати мене, переконувати, що моє життя прекрасне, незважаючи ні на що, чи що є нещасливіші за мене, чи ще щось. У будь-якому разі, ніхто не був здатний мене зрозуміти — та я й не просив цього. Усе, чого я волів, — це бути на самоті. Один.
— Лишіть мене. Я — вільна людина. Що хочу, те й роблю. Забирайтеся!
Він мовчки дивився на мене, і я відразу знітився. Він дивився на мене… байдуже. Так-так, байдуже!
Він спокійнісінько вийняв сигарету з рота.
— Давай-но. Стрибай!
Я вкляк від його слів. Я чекав на що завгодно, але не на таке. Це що за збоченець? Хоче подивитися, як я падатиму, і пореготати? Чорт його забирай, треба ж було такому зі мною статися! Ну як так можна? Боже правий, що я такого накоїв за життя? Я скаженів від люті й був ладний вибухнути, і від того сказу мені палало обличчя. Я не йняв віри, що все відбувається насправді. Це неможливо, неможливо, але…
— На що чекаєш? — спитав він жахливо спокійно. — Стрибай!
Я розгубився від дурості ситуації, думки мої переплуталися, і я не міг зігнати їх докупи. Я ледве спромігся вимовити кілька слів:
— Ви хто такий? Ви чого від мене хочете?
Він дуже спокійно витягнув сигарету і якийсь час дивився на дим, легенькі завитки якого тягнулися до мене. Його погляд втупився мені в очі й паралізував мене. Харизма цього чоловіка могла б зігнути Ейфелеву вежу.
— Ти розлючений. Але ти дуже страждаєш на споді душі, — сказав він дуже спокійним голосом із легким, невідомим мені акцентом.
— Авжеж, неважко здогадатись.
— Ти жахливо нещасний, і тобі несила терпіти життя.
Його слова непокоїли мене та змусили знову відчути біль. Я кивнув головою на знак згоди. Тиша була заважкою.
— Скажімо, у мене… великі проблеми протягом усього життя.
Довга, довга затяжка сигаретою.
— Не буває великих проблем. Бувають лише маленькі люди.
У мені збурилася хвиля злості, у жилах застукала кров, обличчя знову запалало. Я проковтнув слину.
— Легко зловживати моїм становищем і принижувати мене зараз. Ким ви себе намислили? Нібито ви повирішували вже всі власні проблеми!
Із неймовірним апломбом він дуже спокійно відповів:
— Так. І власні, і інших людей також.
Мені ставало зле. Я цілком усвідомлював, що навкруги мене порожнеча.
Думаю, мені навіть… ставало страшно. Страх нарешті дістався до мене й огорнув мене. Долоні спітніли. Особливо лячно було дивитися вниз.
Він знову заговорив:
— Якщо ти стрибнеш — твої проблеми дійсно щезнуть. Ви розійдетеся. Але несправедливо.
— Тобто?
— Ти знову змусиш себе страждати. А твої проблеми не відчують нічого. Це не дуже… зважене рішення.
— Від стрибка з вежі страждань не буде. Від шоку людина помирає, не встигнувши нічого відчути. Ніякого болю. Я дізнавався.
Він усміхнувся.
— Що ж тут смішного?
— Тут ти не помиляєшся… якщо виходити з гіпотези, що ти ще живий тої миті, коли розбиваєшся об землю. А помиляєшся ти ось у чому… Ніхто не долітає живим.
Довга затяжка сигаретою. Мені ставало дедалі більше зле. Паморочилося в голові. Треба було якось сісти.
— Правда в тому, — сказав він, помовчавши, — що людина вмирає протягом падіння від серцевого нападу, спричиненого жахом, тваринним жахом від того, що падає, та нестерпного вигляду землі, яка наближається зі швидкістю двісті кілометрів на годину. Людей убиває неймовірний жах, від якого вони вибльовують свої тельбухи, аж поки серце не розірветься. Їм очі з орбіт вилазять у момент смерті.
Мені затрусилися ноги. Я мало не зомлівав. Голова йшла обертом. Мене дуже нудило. Не дивитись униз. Зовсім. Стояти прямо. Сконцентруватися на ньому. Не відводити погляд.