Одним із перших негативних творів був «Літописець або хронічка» Яна (чернече ім’я — Яким) Єрлича (1598–1674)[22]. Її автор належав до православних шляхтичів. Тому його не варто трактувати як представника суто польської сторони. Радше, він представляв у своєму творі погляди української православної шляхти й духовенства. Правда, і ця шляхта, і почасти це духовенство були лояльними до влади Речі Посполитої. На них помітно впливала культура польська. Вони широко користувалися польською мовою. Не був винятком і Єрлич, який писав свій «Літописець...» польською мовою. Хоча в творі зустрічаються й україномовні фрагменти.
Автор згаданого «Літописця...» походив з Волині, з села Колом’є, що неподалік Острога. Можливо, він навчався в Острозькій академії. Певний час Єрлич служив у війську. Навіть брав участь у Хотинській битві 1621 р. Після цього через кілька літ прийняв чернечий постриг під ім’ям Яким. У кінці 1620-х — на початку 1630-х рр. був ченцем Київського Пустинно-Микільського монастиря. Улітку 1633 р. новообраний київський митрополит Петро Могила вирішив цей монастир підпорядкувати собі, застосувавши при цьому силу до настоятеля й ченців. Єрлич покинув чернече життя, одружився й господарював неподалік Житомира. У 1648 р., після того як вибухнула війна під проводом Хмельницького, змушений був утекти до Києва, де переховувався від козаків у Києво-Печерській лаврі. Близько 1652 р. переїхав на рідну Волинь, де проживав з родиною до кінця своїх днів під опікою свояка князя Юрія Пузини.
Ймовірно, події Хмельниччини, коли Єрлич ховався за монастирськими стінами, підштовхнули його на написання «Літописця...», над яким він переважно працював у 1648–1673 рр.[23]
«Літописець...» є твором гібридним, де щоденникові записи, мемуари доповнюються різними документами (угодами, присягами, універсалами, ухвалами й сеймиковими інструкціями), віршами, листами державних діячів та т. зв. листами-новинами, промовами тощо. У творі викладалася історія роду Єрличей (розділ «Опис моїх предків»), говориться про події в Речі Посполитій, зокрема на українських землях, у 1620-х — на початку 1670-х рр. Є записи щоденникового характеру під назвою «Нещасний початок розбою козацького», який охоплює 1648–1649 рр.
Загалом Єрлич негативно ставився до козаків-повстанців під проводом Хмельницького. Це зрозуміло. Він сам постраждав від козацької «ребелії». Автор «Літописця...» обурений вчинками «свинопасів», які підняли руку на своїх панів. Повстанців Єрлич іменує «нецнотливими псами, яких під сонцем немає гірших за інших створінь».
Він, щоправда, не в захваті від того політичного ладу, що утвердився в Речі Посполитій. Нікчемними людьми, нездарами, боягузами, пияками постають зі сторінок літописця високі достойники держави — полководці й сенатори. Уїдливо характеризує літописець гетьманів Станіслава Жолкевського та Станіслава Конєцпольського, хоча для тогочасної польської шляхти вони вже стали культовими постатями. Пише, що за їхнього гетьманування Україна, власне Подніпров’я, Волинь, Поділля та Русь, тобто воєводство Руське (Галичина), не знали спокою. Чи не головним антигероєм Єрлича є коронний гетьман Микола Потоцький, на якого він кладе провину за початок війни з козаками. Цей високий достойник, за словами автора «Літописця...», «більше думав про келишки, шклянки, аніж про добро Речі Посполитої», не слухався мудрих порад, щоб дати спокій козакам і хлопам. Саме Потоцькому, як антигерою, присвячено вірші, в яких йдеться про поразку польського війська під Жовтими Водами в квітні-травні 1648 р. Про них далі буде йти мова. Дістається від Єрлича й іншим воєначальникам — Мартину Калиновському, Станіславу Потоцькому й Яну Собеському. Негативно він характеризує шляхтича Самуїла Лаща, який прославився розбишацтвом на Київщині. Ці та деякі інші достойники, на думку автора «Літописця...», й довели руські, в сучасному розумінні — українські, землі до негараздів.
Нинішньому невпорядкованому світові Речі Посполитої Єрлич протиставляє «ідеальний» світ, який відійшов у минуле (тут спрацювала міфологема «золотого віку»). Це світ, де правили руські династії — Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Корецькі, Стангушки та «інші княжата». Всі ці князі, як правило, герої прикордоння, котрі захищають свою землю від татар. Правда, до числа захисників додаються ще шляхтичі — Струсі й Бернард Претвич.
22
Про Йоахима Єрлича див.:
23
Оригінал-автограф «Літописця...» у ХІХ ст. зберігався в зібранні польського історика Я.-Б. Альбертранді. Ця копія загинула під час Першої світової війни у Ростові-на-Дону разом з рештою рукописів Бібліотеки Варшавського університету, які були туди евакуйовані. У 1853 р. незначні фрагменти першої частини й другу частину твору з цього рукопису опублікували. Див.: Latopisiec albo kroniczka Joachima Jerlicza z rękopisu wydał K. Wł. Wójcicki. — Т. 1–2. — Petersburg, 1853. Ще один примірник твору, який Михайло Возняк вважав за автограф Єрлича і з якого він опублікував віршовані вставки, зберігався в Бібліотеці Ординації Красінських у Варшаві, яка згоріла під час бомбардувань у 1944 р. Див. публікацію М. Возняка: