Однак Йосип Тимченко був серед них найперший.
Листопад 1893 р., Одеса, готель «Франція», на перетині Дерибасівської та Колодязного завулку – саме тут стався найперший у світі кіносеанс. Показували два кіносюжети – «Вершник» та «Метальник списа», – зафільмовані тут же, в Одесі, на іподромі.
У Політехнічному музеї міста Москви ще й досі є окрема кімната, де експонується кінокамера Йосипа Тимченка, яку він назвав снарядом для дослідження стробоскопічних явищ.
Часто можна прочитати в пресі, нібито він був російським винахідником.
Однак він жив і творив в Одесі.
Ще й досі стоять майстерні, які він збудував на власні кошти для університету. Ще й досі в Одеській обсерваторії діють його оптичні прилади.
Винайшов і створив він дуже багато, за окремі здобутки отримав на всесвітніх виставках три золоті й дві срібні медалі.
Можна поїхати до Одеси, зайти до обсерваторії й зазирнути до його телескопа, побачити зорі й на мить відчути себе Тимченком.
А можна й не їхати туди, а зайти до будь-якого кінотеатру, побачити там будь-який фільм – і що?
І також відчути себе трішечки ним, Йосипом Андрійовичем Тимченком.
МУДРІСТЬ СИЛИ
Іванко Піддубний був найдужчим у селі серед однолітків і водночас... найслабшим, бо через неповороткість програвав їм у боротьбі.
А в його роду всі згадували діда Івана, про якого ходили легенди по всій окрузі.
Згодом так само шанували Максимового тата – той був теж відомий богатир. От, бувало, загрузне в когось віз із волами, то одразу кличуть Максима Піддубного. Випрягають волів, і він, підваживши воза плечима, витягає його на сухе. Слова, які він казав у таких випадках, стали відомі на весь світ:
– Бідна худобонька – може й надірватися. Інше діло ми, люди, – мусимо худобі й допомагати!
Бувало, позбираються люди біля рівчака, де найчастіше вози грузнуть, та й ждуть, доки який застрягне.
А тоді й починається вистава – прихід дядька Максима, порятування вантажу й волів, а відтак історична фраза велетня, другу половину якої всі глядачі підхоплювали хором:
– ... ми, люди, – мусимо худобі й допомогти!
І всі разом – селяни, Максим, воли – сміялися.
Розваг у селі було замало, отож частенько мешканці Красенівки, що під Золотоношею, затягнуть у виярок важкого воза й кличуть по «швидку допомогу».
Старший Піддубний часто здогадувався, що «дорожча подія» підстроєна землячками, однак ніколи не проминав нагоди продемонструвати людям свою силу.
Бо навіщо ж вона й потрібна?
Сила була і в діда, і в прадіда – всі козацького роду. За цю силу їх і прозвали колись на Січі Піддубними, за назвою найшанованішого на Вкраїні дерева, бо й найдужчого – дуба.
Спробуйте ж і ви сісти в затінку дуба й притулитися спиною до кори – враз відчуєте, як сила переливається до вас зі стовбура.
А ось Іванко Піддубний, названий на честь свого діда, не бажав чекати, доки підросте та увійде в силу.
Не лише тому, що набридло щиглів хапати од старших братів. А ще й тому, що хотів, аби й на нього земляки дивилися та дивувалися.
Бувало, дядьки-селяни сядуть за стола в корчмі та й ну боротися руками, а малий Іван дивиться й заздрить. Потім прибіжить додому.
– Тату, – питається, – а де силу взяти?
Усі в хаті сміються. А батько розгладить вуса, прожене посмішку:
– Бач, Іванку, сила ж різна буває. Один дядько підніме найважчого лантуха, зате інший – найдалі його пронесе. То хто з них дужчий? Отак кожен має вигадувати власну науку, де ту силу брати. От, скажімо, мій дід доки кулешу пшоняного не поїсть, то й руки не здійме. А вже тато мій, так той не жив без гречаної каші, в ній, казав, уся його сила криється. От і думай.
Зачаровано слухав такі слова Іван.
– А ваша, тату, сила – в чому вона?
Тут утрутилася мама:
– Та в чому ж, як не в борщі. Ти ж сам бачиш, що тато тільки його і їсть.
Отож хлопець тихцем підлазив під порожнього татового воза, коли той стояв у дворі, й підважував його плечима доти, доки не втомлювався.
І ось настав нарешті той час, коли він одірвав задні колеса од землі й випростався, розігнувши коліна.
– Ану, годі реманент псувати! – почув він, як мама намагається не засміятися на його зусилля. – Краще б води наносив, буряки оно стоять неполивані.
– Та не лай його, – крутив козацького вуса батько. – Нехай силу моцує.