– Воно ж іще дитина, – сплескувала долонями мама.
– Ти, синку, – наче й не чув її Максим, – коли з порожнім возом упораєшся, то потім на нього мішка з борошном покладови. А тоді й знову починай усе спочатку.
У селі довідалися про нетерплячку Іванка. Тож частенько хлоп'ята підбурювали його поборюкатися на поясах.
І от яке диво – частенько його перемагали в боротьбі набагато слабшенькі, однак спритніші.
Особливо татаркуватий Охметка, син пастуха – удвічі був за нього менший, а таки примудрявся щоразу татарським борцівським засобом, – підбивши лівою п'ятою передню ногу юного богатиря, – кинути його через стегно додолу.
Як гучно ж він падав...
Однак після цього ще завзятіше брався до піднімань воза. Він свято вірив, що рано чи пізно його сила візьме гору над спритністю татарчука.
Якось, узявшись до поливання городини, він із першого ж відра відчув, що воно стало залегке.
Що за мана? Дивився на відро – все гаразд, не порожнє, повнісіньке води. А неважке!
Доки радісно не збагнув, що то в нього вже виросла сила.
Сусіди з подивом споглядали з-за тину, до якого штукарства там вдається малий Іванко – крекчучи, він примудряється підважити на плечі одразу два коромисла й нести од колодязя четверо відер води!
І важко йому, і ноги вгинаються, і тулуб хитається, – але ж упертий, пре на собі ту воду до грядок і не кориться тягареві.
– От ледащо вдалося, – гомоніли вони, – ліньки йому зайвий раз пройтися! Оно люди по одному відру носять і не вихваляються.
– А воно таке мале, а вже таке горде!
Наче й не чув того хлопець.
Бо щосили міркував, куди б це його іще два додаткові відра почепити?
А може, наврипитися та взяти ті два відра до рук, а коромислами навчитися тримати рівновагу самостійно?
Потім заспокоїв себе думкою, що про це міркувати буде тоді, коли сила його ще зросте.
Завіяли буйні вітри й почалося на вітряках перетворення зерна на борошно.
Завіявся туди й Іванко – як тільки вільна хвилина, одразу ж біг на пагорб, де оберталися велетенські лопаті вітряків.
Чому?
Бо там було повно важкеньких мішків.
Отак туди-сюди потягаєш, то, бува, дещо й за роботу перепаде – господарі одсиплять у торбинку трохи збіжжя.
Бо дехто зі старших дядьків, бувало, й удвох тягнуть одного мішка, та ще й не дуже вправно – роки даються взнаки. А воно, мале та завзяте, підхопить отакечки на спину й дріботить сходами нагору.
– Оце дивина! – скаже хтось із заїжджих. – Зроду не бачив, щоби хто малий, а був такий спритний до важкої роботи.
– Та ж він із роду Піддубних! – пояснять йому.
– А-а, ну, тоді зрозуміло! – бо слава про сім'ю богатирів розходилася далеченько. – Ото й заробить трохи для родини.
Таке пояснення влаштовувало всіх.
Лише не самого Іванка. Заробіток йому був потрібен, аби вдома його не лаяли про згаяний час.
А головного прибутку він мав потаєнного.
Секрет полягав у тому, що кращого місця для збільшення сили не було на світі.
Мішки бо дуже зручні, аби хапати їх пальцями, потім тримати на спині й хутко перебирати ногами – отож тренувалося все тіло одразу, навіть шия, якщо мішка завважити аж на карк.
Тут було зроблене ще одне важливе відкриття: для зростання сили після чималого навантаження треба одразу вдаватися до відпочинку, лягти та полежати.
Або ще краще гайнути до ставка та водою, споконвіку святою для слов'ян, освіжити втому. А вже потім лягти на рідну земельку.
– О, коник-химородник, день біжить, два дні лежить! – візьме та й «підколе» хлопчину якийсь господар.
Необачно підколе.
Усі інші, сидячи на розколотому жорні, радісно пооживали.
– Ану, дядечку, – скаже Іванко, – ану поб'ємося об заклад, хто швидше звідсіля занесе мішка із зерном до млина?
Господар нарегочеться й заставиться на півмішка борошна.
Умить навколо збирається гурт роззяв, які між собою також починають закладатися.
Не знав бо ніхто, що м'язи молодого силаня вже відновилися й натяглися новою силою. Та й хто додивиться до тих м'язів, надійно прикритих великою, не по зросту, сорочиною, яка перейшла йому од старшого брата?
Отож двоє суперечників стануть біля воза, їм навантажать на плечі по мішкові зерна. За змахом руки мірошника обидва як рвонуть з місця, як побіжать!
І що?
Маючи довші ноги, господар урвав наперед.
Однак таке зусилля хутко забило йому дух, і коли малий випередив його біля сходинок, то дядько ззаду необачно наштовхнувся на мішок Іванка, втратив рівновагу, заточився, перечепився й грьопнувся в пилюку!
Скільки радості було навколо!