Сказавши таке, віддав цю думку на відкуп малому – може, той розтлумачить сам та колись і йому, Максимові, пояснить.
– Як це? – наполягав той.
– Ну, от ти на берег ходиш, борюкаєшся там з хлопцями. Ти ж потім відчуваєш, як у тебе сили додалося?
Той кивав:
– Сили так. А от...
– ... спритності? – підсміювався Максим зі свого міцного, але таки вайлуватого нащадка, – Бач, боротьба – це не забавка. Бо вона не лише сили додає, тут треба думати весь час, метикувати, а потім вже застосовувати.
– А де навчитися?
– Де ж ти навчишся, як зараз такої школи нема? Бо ми – селяни, до цього не навчені. От, скажімо, татари – ото митці до боротьби.
– Сильні?
– Ще й дуже спритні. Ох, уміють. Оце поїдемо на ярмарок, пошукаємо, де борюкаються, там і побачиш, як мастаки це роблять.
Насилу діждався малий, коли така подія трапилася, і його вперше повезли у волость на торг.
Боже милий, нарешті Іванко побачив того світу! Стільки люду, тварин, краму! Одна тільки біда – доки доїхали, доки стали, доки розташувалися – а тут одразу торг пішов на збіжжя, то хлопець і натякнути не встигав, що головне ж тут не продай-купи, а боротьба.
Словом, аж коли тато спродався, лише тоді посунули вони шукать, де богатирі змагаються. Й оно за каруселями знайшли такий тік, де це відбувалося. Та щойно прийшли, а там усе вже закінчилося...
Похнюпився малий, аж до плачу. Батько все думав, як заспокоїти його, коли раптом чує:
– Агов, публіко! – кричав чоловік у чорному сурдуті. – Хто є охочий позмагатися між собою, прошу сюди, на арену світу!
Гордо вигукнув він, шанобливо вказуючи на точок.
Ніхто, звісно, не відгукнувся, бо в глядачів ще й досі шумувала кров від попередніх атлетів, які виконували небачені захвати й кидки.
І несподівано все вмовкло, хотіло зареготати, та втрималося. Що сталось?
На арену виступив маленький Іван і підняв руку:
– Я хочу!
Так дзвінко він вигукнув, що старий Максим аж утер сльозу, дивлячись на свого такого нащадка.
Люд, погомонівши, виштовхнув перед себе кількох дітлахів. Вони були різного віку й габаритів, дехто значно переважав і в тому, і в іншому Іванка. Однак не це його хвилювало, він доглядався, чи немає поміж них або десь поруч його споконвічного супротивника Охметки? Сина пастухового?
Ні, тутки його, дякувати Богу, не було.
І, на превелику радість присутніх, почалося змагання.
Такий чемпіонат відбувався надто швидко, «борці» не встигали виснажувати себе тактичними й стратегічними задумами та запаморочливими кульбітами – дуже хутко посеред току залишився Іванко, з подивом зазначивши, що чоловік у чорнім сурдуті тягне догори його ручку.
– Переміг цей, – він нахилився до малого, – як тебе звати?
– Іван Піддубний, – була відповідь.
– Звідкіля ти?
– Я з України! – дзвінко вигукнув той.
– Словом, перемога за нашим земляком! – підсумував оголошувач.
Приїхали додому майже поночі.
Батько зайшов до хати й гучно торохнув об стіл мішечком з горіхами.
– Що це? – здивувалася матір.
– Приз за боротьбу на світовій арені, – незворушно крутив вуса.
Мати картинно сплеснула руками:
– То це ти, Максиме, виходить, на ярмарку боровся?
Вона знала, що казала, бо її чоловік вряди-годи любив на людях похизуватися своєю силою.
– Та де там мені, – показно засумував він, – я ж способам тої клятої боротьби не вчений. Це все він, – вказав рукою на свого меншенького.
Той стояв посеред хати із запамороченою од щастя головою, намагався сказати просте слово «так», але й на це його заціпило.
– Як? – дивувалася матір. – Усіх переміг? – не вірила вона.
– Усіх до однісінького!
Іванко ковтав повітря, рвався розповісти, що йдеться лише про його однолітків, що він боровся із дітьми, однак кавал стиснувся в нього під горлом, і він міг лише крутити головою, однак матір із того нічогісінько не розуміла.
Якось мама почула крики на вулиці, визирнула з-за тину й побачила гурт дітлахів, які, з усіх боків підтримуючи, вели додому її Іванка... Ноги йому не слухалися, він ледве волочив їх, а голова була закривавлена...
– Ой, Боже!
Сплеснула руками вона й кинулася до сина.
Той кволо до неї намагався посміхнутися.
– Хто? Хто це тебе так? Хто побив? – кричала. – З ким боровся?
Усі діти намагалися пояснити, але із загального крику нічого не можна було втямити.
Вона змусила всіх замовкнути й дала говорити лише Охметкові, синові пастуха. Той розпочав:
– На березі гралися й побачили каменюку. Почали спорить, хто підніме. Ніхто не зміг. І навіть я не зміг.