Однак, незважаючи на такі навантаження, це дерево служило століттями, перемелюючи зерна на борошно.
– Зрештою, увесь той хліб, який ми їмо, був перемелений саме завдяки такому простому й геніальному дерев'яному винаходові, – шепотів він, зачудовано спостерігаючи.
Але ж колись, дуже давно, знайшовся перший винахідник, який так вдало пристосував силу обертання вітру й збудував першого вітряка! Адже раніше людство терло зерно на борошно руками, витрачаючи велетенські зусилля...
«Ну, скажімо, таких вітряків у Полтаві набереться з сотню. Але ж скільки вітру даремно пропадає, віючи поза Полтавою, – міркував хлопчина. – Скільки сили марно гине, вітрової... Хоча, з іншого боку, якщо й ту силу запрягти, то де ж набрати стільки зерна?»
Різні думки оберталися в його голівці, неначе оті шестерні, однак потроху вони давали і якісь наслідки – неначе оте дивовижно чисте борошно, яке поставало й поставало з-під жорен.
Ось Космос, він усе обертає – і нашу планету, і моря на ній, і вітри, а вони вже обертають лопаті на вітряках.
То виходить, що вітряк, зрештою – це такий же вічний двигун, як і Космос?
У вільну хвилинку, бувало, прилине він до бабусі та й попросить:
– Бабусечко, розкажи мені про летючий корабель.
– Та ти ж цю казку вже тисячу разів чув, – посміхнеться бабуся.
– Ну, то розкажи ще разочок.
– А ти не будеш більше відрами кидатися?
– Уже не буду.
– Ну, то слухай.
І полинуть вони вдвох туди, на небо, де летить дивний корабель, усе вище й вище, до зірок, яких розкидано там безліч, неначе зерен. І далі, далі, доки тих зерен не стане так багато, як дрібного борошна...
Бачить бабуся, що малий уже спить. Лагідно посміхаючись, обережненько вкриє його, поцілує, загасить свічку, тихенько перехрестить, аби йому ще кращі сни снилися.
Одного разу Сашко вкладався спати, вже й бабуся перехрестила його, – аж раптом за вікнами щось блиснуло, засичало несамовито й вибухнуло.
Бабуся з переляку перехрестила й себе.
Ще б пак!
Надворі стало ясно як удень – небо осіялося численними спалахами.
– Свят-свят! – зірвалося в старенької. – Щось трапилося? Свято яке?
– Чиновники гуляють, – почула вона од онука. – Феєрверки запускають на честь ревізора зі столиці.
Бабуся здивувалася:
– Ну й слова пішли – фаєр... феєрверки, такого з першого разу й не вимовиш. Звідкіля воно взялося? Що це таке?
Сашко скорчив найрозумнішу міну й почав пояснювати:
– Це коли порох підпалити з одного боку, то він полетить у протилежний.
За шибками шалено свистіло, шипіло й вибухало.
– Боже, то на це в них гроші є...
Ще раз перехрестилася вона.
Сашко на те лише сумно зітхнув:
– Та не грошей жаль, бабусечко, а змарнованої сили.
Старенька здивовано глянула на улюбленого онука, почувши од нього такі поважні слова.
– Якої сили? – запитала вона.
– Ну, цієї, порохової, – хлопчина ще не знав, як її інакше назвати.
– А на що ж вона ще годиться, як не розважати начальство? Оце я тільки-но пригадала, що за старих часів багатії тут ще й не таке витівали – стільки вогню робили, здавалося, небо запалять.
А хлопчика мучила інша думка: якби ж то знати наперед, що в небо вогні запускатимуть, то можна було би прибігти та уважно роздивитись, як вони влаштовані, як заряджаються і як націляються вгору.
– Жаль, – мовив хлопець. – Дуже жаль.
– Чого тобі жаль?
– Та жаль, адже всі ці заряди можна було позбирати докупи – ото б полетіло!
Бабуся ще раз хотіла перехрестити онучка, однак рука її завмерла од несподіваного запитання:
– Куди... Куди б полетіло?..
– Як це – «куди»? До зірок!
Бабуся аж затамувала подих:
– Навіщо?
– Як це «навіщо»? Щоб подивитися на них, бабусю. Вони ж такі гарні! Гарніші, мабуть, за феєрверки.
– А звідки ти знаєш?
Справді.
Він би міг сказати, що коли довго дивишся на зоряне небо, то більшої краси годі й шукати. Звісно, що зблизька зорі мають бути набагато гарніші.
Однак не став пояснювати, а вирішив заснути – може, йому знову насняться далекі світи...
Наступного ранку він хутко побіг на берег Ворскли, звідкіля стартувала вогненна розвага.
Однак окрім випаленої трави та розкиданих обгорілих клейтухів нічого цікавого там не надибав.
Одгоріло.
Ти ж не полізеш у небо та не позбираєш там учорашніх вогнів?
Лише вітер підносив угору й крутив там порохове згарище. А на тому березі ріки він несамовито крутив лопаті вітряків.
Сашко стояв і знову думав про те, що скільки вітрової сили марно пропадає там, де вітряки не стоять.