Це скільки б летючих кораблів можна було в небо затягти. А з іншого боку – де ти стільки кораблів набереш? На весь вітер...
Колись у нього була ідея – нахилити двоє дерев за допомогою довгих вірьовок, у тятиву закласти щось важке – й випробувати на дальність польоту.
Тепер же, після його осяяння з відром, він вирішив діяти інакше. Тобто використати кругові рухи, які здатні спрацювати ліпше.
Одної чудової днини під парканом Шаргеїв з'явилися таємні постаті – кілька хлопців, зігнувшись, скрадалися, пригинаючись до землі. Лише блиск кокард на кашкетах видавав гімназистів.
Песик Сірко зачудовано дивився на цих диваків, міркуючи, гавкнути, а чи краще заховатися в будку?
Друга думка переважила, і він заліз туди якомога глибше. І вчасно, бо здоровецький шмат сіна заткнув отвір до його собачого помешкання.
Потім Сірко відчув майже невагомість – коли багацько рук підняли будку й понесли разом із її власником геть із подвір'я.
– Що за дивина? – міркував він. – За яку честь мене отак шанують?
І ось незабаром берег Ворскли побачив дивовижну процесію, яка несла в будочці песика Сірка.
Той, протикаючи сіно, визирав звідтіля занепокоєно, однак щоразу отримував кусень смачненької ковбаски, яка заспокоювала сумління.
До того ж, хлопці дбайливо підмостили його свіжим сіном, і тваринка дивувалася, за що їй такий комфорт?
А ті, дійшовши колодязя-журавля на березі річки, одчепили од тваринки ланцюга, нахилили його аж до цямрини, од'єднали тягу з відром, а натомість із цього кінця постановили будочку із Сірком.
Аби він марно не хвилювався, дірку до його оселі заткнули чималим шматком сіна.
Усе завмерло.
– Пускай! – скомандував винахідник цього дивовижного проекту Сашко Шаргей.
Хлопці, які тримали дишло колодязя, разом одскочили.
Воно, скрипнувши, злетіло догори й пружно жбурнуло увись будочку з Сірком.
Той несамовито заскавчав і навіть устиг гавкнути, перш ніж його домівка влучила в річку.
Занурилася – та перш ніж випірнути, на поверхні води з'явився, увесь оповитий мокрою соломою, герой польоту песик Сірко.
Він почав щосили пливти до берега, однак, побачивши тамечки цілий гурт експериментаторів, вирішив за краще піддатися течії, щоби потім вигребтися десь у безпечнішому місці.
Усі аплодували, вітали винахідника Сашка Шаргея, бо такої забавки Україна ще не знала.
– А добре, що ми з нього ланцюга зняли, га?
– Хо-хо-хо! Го-го-го!
Жартували друзі, тицяючи пальцями на будочку, яка, випірнувши, коливалася на хвилях.
А також на зачудованого Сірка, котрий не знав, чи її охороняти, чи махати лапами до берега.
– Не завадило б тепер жбурнути чогось важчого, – виник новий науковий проекту гурті.
– Чи не попового підсвинка? – пролунала пропозиція. – Такий уредний, скільки городів перепсував.
– Еге, може після польоту порозумнішає? – радили інші.
Сашко ж обійшов колодязя-журавля, обмацав усі його деталі, переконався, що вони міцні, не постраждали од попереднього «пострілу».
– Ну, що? – питалися друзі.
– Думаю, треба тягаря доважити, – повільно, замріяно промимрив той.
– Точно, на підсвинка нехай важить! – реготнули друзі.
– Ти ще спробуй його злови...
– Так тобі його піп і віддасть!
– Зловимо будку, зловимо Сірка – та й ще раз! – порадників було багато.
І вже хотіли полізти на «коромисло» колодязя, аби знову нахилити його до цямрини.
– Ніяких підсвинків, – почули вони несподівано, – ніяких Сірків.
Здивувалися:
– А кого ж тоді ще?
Сашко довго тягнув паузу, доки вимовив:
– Мене.
Усі перестали навіть дихати.
Знали добряче, що він здатен на неабиякі витівки, однак щоб до такого додуматись?
Він мовчав.
Не міг же розкрити найважливішу свою таємницю, що тренує своє тіло, готує себе до космічних перельотів?
В епоху, коли лише перші літаки-«етажерки» заледве одірвалися од землі – про які ж космічні перельоти можна мріяти?
Але все ж одірвалися од землі оті незграбні «етажерки»!
А от про політ з катапульти-колодязя і мріяти не треба.
Ось він – давній, міцний, дубовий, стоїть поруч, очікує, готовий до нового випробування.
Принесли чималу каменюку, і під керівництвом винахідника примоцували її собачим ланцюгом знизу до тягаря.
Тепер нахиляти «журавля» стало набагато важче.
Та й скрипів він дужче, тому вісь Сашко наказав добряче змочити, аби зменшити тертя.
Він ліг на коромисло головою донизу. Дехто не витримав і одвернувся од страху. Старші хлопці вже втомилися тримати, коли нарешті почули спокійне: