Справжнє щастя, що тебе там не впізнавали навіть родичі.
Та що там родичі! Ба й гімназичний куратор, який ховався за яткою з солодощами – місцем, найпривабливішим для юних порушників учбового режиму, – ніяк не міг збагнути, чому ця смуглява бабця кілька разів штурхнула його своїм твердим мішком.
– Шановна, чи не можна обережніше?
– Сам будь обережніший, – почув він на диво скрипучий голос, – а то став так, що чесній женщині й проходу нема! Ні пройти, ні стати з крамом! – майже голосила «чесна женщина». І ще раз зачепила його мішком.
Якби батьки зловмисного школяра довідались, як той розважається, то були б геть заскочені. Замість того, аби вчити арифметику чи, скажімо, закон Божий, їхнє чадо тинялося між прилавками на базарі й потихеньку вчилося перекривляти всіх, до цього підходящих.
А посперечатися на базарі було про що: і про ціну, і про нові порядки, і про погоду... Направду ж, не було на білім світі такого, про що не можна було лаятися на базарі в тихому повітовому містечку!
Але головне, що тепер аніяка перекличка в гімназії, аніяка перевірка не виявить відсутності там Карпа Соленика.
Адже його в журналі – нема!
Не треба думати, що він прогулював геть усі уроки. Деякі, улюблені – наприклад, уроки словесності, – він не пропускав ніколи. Бо там викладав мудрий учитель. А де були нудні вчителі – ну, то від таких втекти й не гріх.
А тоді шастати з мішком по чужих городах і садках.
Красти овочі та фрукти? Ба ні – обкрадати їхніх охоронців! Адже на городах неодмінно стовбичили гарненькі опудала, і в кожного з них можна було поцупити щось із одягачки.
Карпо нерідко вражався тим, з якою майстерністю іноді було зроблено такого сторожа-охоронця. Так, що не лише пернаті шкідники вважали його за людину, а бувало, який подорожній скине картуза й:
– Здрастуйте вашій честі!
Ніхто ж не бачить за пшеницею, що ніг в опудала нема, що настромлене воно на патик. Точнісінько як лялька у вертепному театрі.
І ось уже з'являється на базарі маленький картинний «сліпець», який гунявим голосом виводить:
– Подайте сліпому та незрячому, до роботи не годячому!
От із цим жебраком і сталася справжня пригода.
Одного разу він, нажебравши копійок, посунув до ятки з ласощами і, за звичкою, штурхнув мішком куратора.
– Ти, старцю, кого штовхнув? – обурився той.
Так голосно, що «старця» вмить ухопив за комір жандарм:
– Ти, той-етой, чому панів штовхаєш?
Та й відволік у буцегарню.
А по обіді одімкнув двері й жахнувся. Бо там на лаві сидів охайненький панський гімназистик.
– Як ти, той-етой, сюди потрапив? – здивувався жандарм Пецько.
– Та це ж ви мене вхопили, вилаяли та ще й обізвали клятим волоцюгою. Ну, і замкнули тут.
Той жахнувся! Бо ж батьки цього паненяти можуть легко зіпсувати його й без того непросту кар'єру...
Звідкіля ж йому було знати, що хлопчина увесь час, відколи його було замкнено, старанно витирав із обличчя й пальців «грим», а мішка й «костюма» заштовхав до свого блискучого шкіряного ранцю, який перед тим у тому ж мішку й ховався.
– Можете спитати в мого куратора – я учень п'ятого класу нашої гімназії.
– П'яного? – не дочув той.
І знову подумав про свою гірку долю...
Випустивши з-за ґрат школяра, він ще кілька разів зазирав туди й трусив головою, женучи мару й привидів.
Та за кілька днів жандарм Пецько, цього разу тверезий як скло, сунув крізь базарний натовп – і раптом почув до болю знайоме:
– Подайте хворому, незрячому, до роботи не годячому!
Де? Од кого він уже чув цей гунявий, надсадний голос?
Жандарм Пецько посунув туди, розштовхуючи натовп. Уже було й ухопив того волоцюгу, однак «дід» спритно вискочив із лахів і заскочив за ятку. Жандарм спересердя кинув лахміття додолу й посунув слідом. Однак звідти враз вийшла стара сива жінка, турнула мішком Пецька, пронизливо вигукнувши:
– Чесній женщині вже проходу на базарі нема!
Жандарм одштовхнув бабцю й кинувся за ятку, однак там не було нікогісінько...
Жебрака наче лизнем ізлизало.
– Де ж я його, той-етой, уже бачив? – ламав собі голову охоронник порядку...
Справжні ж дива почалися на базарі тоді, коли там з'явився лялькар.
Звідкіля він туди примандрував?
Важко сказати, бо люди такої професії ходили скрізь по Білорусі й Україні, та ще й у Польщу навідувалися – тобто весь довколишній світ був оповитий їхніми мандрами.
Приносив такий чоловік великого наплічника, виймав звідтіля розібраний театр і хутко збирав його – невеличкого, але двоповерхового. І ось на тих аж двох сценах з'являлися герої.