Багато дивовижних винаходів зробив цей чоловік за своє життя (1897-1942 рр.), багато їх він навмисне приховав, аби влада, яка жорстоко переслідувала його, не змогла ними скористатися...
Ще й досі ходять поміж людей чутки, що він не загинув у боях Другої світової війни, а десь таємно живе вже під третім прізвищем і творить свої загадкові наукові дива...
Хтозна, може, так і є насправді...
ЩЕ ОДИН ВЕЛИКИЙ НІМИЙ
– Микольцю, агов! Біжи-но мерщій до вареників!
Ані згуку у відповідь.
– З вишеньками, Микільцюню, твої улюблені!
Покликала Лукашика свого меншого сина й утерла сльозу.
Чому?
Адже малого не треба було довго чекати, він завжди був десь біля хати, а не тинявся бозна-де.
Ось він вже й лопотить і всміхається до мами.
Вилазить на високого ослона, бере вареничка. Прокушує спершу обережненько. Цмулить вишневий сік, а тоді вже надкушує – не кожна доросла людина так поважно їсть. Але Микольця завжди дивував старших кмітливістю.
То чому ж мама, щоразу плаче, кличучи його?
Біда була в тому, що від народження він не говорив. Белькотав щось незрозуміле, а хоч би слово од нього яке почули – ніколи такого не було.
Часом батьків брав переляк – а чи чує він їх? Бо, бувало, граючись сам із собою, так захоплювався, що весь світ навколо наче переставав існувати.
Ба, ні, таки чує – особливо, коли гукають до вареничків.
Яка ж дитина їх не хоче? Коли, окрім них, ласощів не дуже й багато – війна, так звана громадянська, ще не скінчилася, а горя нового од неї чимало. Ото ласощів лише й стільки, скільки вигадає мама. Ну, медові пряники ще та бублички.
Однак, бувало, що й цим його не докличешся. Піде мама тоді шукати – ну, де ж воно?
А воно сидить за хатою та за хмарами стежить, як вони гуляють небом та клубочаться.
Отак мама стане за рогом. Дивиться на найменшенького свого та й журиться: і що там у нього в голові таке важливе, що й до варення його не докличешся?
Це ж лише подумати: варення зі свіжою піночкою, яка вся належить малечі.
Це ж дух од нього по всій вулиці такий, що ах.
Усі діточки ласують а Микольця сидить собі, в, небо дивиться та на хмарах ворожить.
Лише дядько Дмитро, мамин брат, захищав малого.
– А навіщо оце багато балакати? Зараз за язик нова влада, знаєш, що може зробити? То ми краще почитаємо щось зі старих книжок.
Він садовив на коліно Микольцю й розгортав товсту «Енеїду», шукаючи там такого, що було б малому зрозуміліше.
– Та що ти йому ото читаєш, як воно не тямить і простої мови, – сердився щоразу батько.
– Ба, ні, – не погоджувався Дмитро, – проста мова, може, йому й нецікава. А от художнє слово більшу силу має, то, може, й на малого якось подіє...
Батько би сперечався, однак із подивом дивився, як його малий зачудовано зирить на літери, водить пальчиком по рядках, наче щось там тямить.
Насправді Микольці дуже дивними видавалися ті візерунки літер у книжці – рядки, неначе на славних тутешніх кролевецьких рушниках, лише дрібніші.
А вже над ним гудів лагідний дядьків голос, який часто збивався на сміх.
– Ото такому дитину вчити, – сміялася мама, – хіба йому таке можна?
– Та він однаково нічого не тямить, – заспокоював тато, – занадто малий він ще до того.
Щоб не сказати: занадто невдатний...
– Нічого, може він щось із цього тямить. Так чи інак, а однак треба весь час говорити з ним, – наполягав дядько Дмитро.
– І обов'язково з книжок?
– А з чого ж іще? Адже мудрішого, кажу вам, над книжки нічого немає.
І дядько лагідно й уперто читав далі, муркочучи незнайомими словами.
Доки тато не помітив, що дитя водить пальчиком тими рядками, наче намагаючись вколупнути їх.
– Ти диви, – дивувався він, – ще, гляди, читати навчиться раніше, ніж говорити.
– Дав би Бог, – зітхала мати.
Хлопчині, правда, найбільше подобалося бути в центрі уваги, яку створював ніжний дядьків голос – він то воркотів голубом, то шепотів, неначе бджоли у вулику. То раптом впинявся – це завжди перед тим, як засміятися.
– О, люди жили, – утирав сльозу радості він.
Тому Микольця нетерпляче ждав, доки прийде дядько й принесе якусь нову книжку.
Де ждав? Та за хатою, там була біла стіна, тому й сонця більше – відбите нею тепло приваблювало туди більше комашні. Особливо жуки полюбляли це місце, а хто ж іще їх погріє?
– Микольцю, біжи, мама чарунок із медом принесла... – гукала мати, дивуючись. Де це він тепер заховався?
Непогано ховатися за кропивою, бо як вона терпко пахне...