Або на очеретах – страх любить дивитись, як вони ворушаться та з вітром розмовляють, одкидаючи в небо рясний золотавий пилок. А й справді – що на цім світі є цікавішого за очерети?
– Ну й нехай собі дивиться на ті очерети, – завжди захищав малого дядько Дмитро, – якщо йому цікаво, то це вже недарма. Може, він з ними розмовляє?
Дядько навмисне не сказав: може, він од них мови навчиться. Бо хто його знає, звідкіля вона береться?
Оно малий Микольця заслухався пташок.
А може, мова в людей і од них узялася? Може, люди тільки од них починають вчитися справжній мові – бо так гарно, як пташки, жоден співак, бодай і найкращий, утнути не зможе.
Отак слухати, слухати, як пташки тьохкають, – то, може, од тих співів і рід людський покращиться? З отого щебету, що орнаментом ховався в плетиві візерунків вишневого гілля?
– Микольцю, а мама з торгу цукерок принесла!..
Та де там.
Які цукерки. Коли оно сонце в цеберко залізло і з водичкою грається?
Оце мати побачить та й заплаче.
Адже думала: краще би він з дітьми грався. А не з водичкою.
Бо гурт малечі не завжди приймав Микольцю до забав – адже там треба було перегукуватися, верещати, сміятися – а цього малий геть не вмів. Та й дітвора вдалася у військову пору якась наче лютіша, чомусь раз-не-раз хтось із її мовчазного сина покпить.
А він потерпить-потерпить, а тоді слізоньки розітре. Та й бігом за хату, заховається – а там уже до нього й метелики прилетіли, та граються, та перекидаються в повітрі, що враз усі нещастя кудись одлітають.
Ось біжить він до мами, хоче показати, який-но метелик до нього на пальчика сів, прилетів дружити. Тільки мама не чує його радості – доки вона озирнулася до малого, а метелик вже й чкурнув у небо...
– Нічого, – думає собі малий, – я їй зараз нового метелика підманю.
Із чужими капосними дітьми як гратися? То краще вже з метеликами.
Бо, бувало, не лише сусідські, але й хтось зі своїх підколе малого за німкуватість. Отоді хоч у поле біжи.
А там кругом полба росте – дика пшениця. Чи дике жито?
Однаково – горобчикам рай. І хоч вони не так гарно співають, як інші наші птахи, однак дуже спритно вміють орудувати з тими зернятками – отак розженеться добряче в повітрі, а тоді дзьобиком і лапками зльоту й наскоче на стеблину, пригне її до землі, притисне – і вже тоді спокійно клює. Отак цей дикий пташиний народ віртуозно здобуває собі харчі.
Миколка, зробивши таке важливе відкриття, щосили біжить до мами, щоби поділитися новиною, – однак на півдорозі пригадав, що не знає, як це зробити, не вміючи говорити.
Сів та й заплакав.
Довго б він плакав, коли раптом почув незвичайний, нетутешній гамір.
Шляхом котилася валка строкатих критих возів, надто схожих на метеликів – розцяцькованих кольоровими латками. Поруч ішли такі ж люди, маючи на собі багацько різнобарвної одяганки.
Несподівано од них пролунала дивовижна пісня – спершу од гітар, потім од жінок, далі від чоловіків, а тоді вже й підхопила малеча, на возах сидячи – мовою нечуваною линули слова, густою, барвистою, як і увесь цей люд, привабливою стільки ж, як і незрозумілою.
Пісня вступала в Кролевець, вітаючи місцевих городян, а слідом за нею і весела гамірна ватага.
Микольця обхопив мамині ноги, притиснувся. Йому теж хотілося підспівати, однак із вуст злетіли лише непевні звуки.
Мама погладила його по голівці й сказала:
–Цигани йдуть. О,тепер почнеться...
І почалося.
Микольця з подивом спостерігав, як занедбаний пустир на пагорбі хутко перетворювався на чарівне місто, – розчистивши і спаливши непотріб, строкаті люди понапинали там такі ж строкаті намети й шатра, чоловіки хутко викопали й замостили криницю, жінки запалали багаття, – і такий же строкатий дух од нетутешніх кулішів полинув над Кролевцем.
Але не це вабило туди Микольцю. А величезна кількість дітвори. А ще дуже цікаві ігри тамтешньої малечі, яка була здатна гратися, здавалося, цілоденно.
А ще те, що вони не цуралися Миколки, а навпаки, наче навмисне здалеку щосили заохочували малого до забав.
–О, а ти казала, що він ні на що не здатен, – сміявся до сестри дядько Дмитро, – диви, який з нього гарний циган виходить.
Увідповідь мама лише гірко зітхала.
– Ти 6 краще, – казала до старшого брата, – зі своїми дітьми бавився. Оно в тебе їх повна хата.
– Та вони й самі собі ради дадуть, – одсміювався той, – а Микольці хто книжок почитає? Може, ти? Чи Олексій?
Де там! За хатньою морокою лише книжок їм не вистачало.
А головне, що з них усіх лише дядько Дмитро мав середню освіту. Ще й яку! Закінчив колись гімназію.